Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

— Ворона, хіба не чула?

— Що ж вона сказава? — верескнула Адама. — Ти загуваруїшся?

— Назвала мою болєсть, тіко шо наоборот.

І Адама нарешті зрозуміла. З трикутних її очні впадини стали круглими, а самі очі — як пувички, брови підскочили аж до розтріпаного, побитого сивим волоссям чубка, а рот стулився, ставши тонкою, чорною рискою.

— І дуже бувить?

— Е, Адамо, — неохоче сказав Єва. — Іди гуляй, а про мене забудь!

— Шо ти таке кажеш? — обурено затарахкотіла. — Чи я не в’юдина, чи в мене серця нема? Побіжу до Маруськи на сквад — тої, шо Кужуха угробива, попрошу табв’єток, шуб не бувіво. Вона дасть, бо я в неї сьо-то прошу!

— Щоб і мене угробила? — вуста Єви знову стали навкосину.

— Аве ж ти сказав: тубі все’дно капець? — зчудувалася Адама.

— Капець, але не хочу, щоб мене хтось гробив, — сказав Єва. — Хай буде як є!

— Та я не про ті табв’єтки казала, шуб гробить, — заверещала Адама. — Я про ті, шуб не бувіво.

— Не кричи, Адама, — стомлено сказав Єва, — бо я здохну від твого вереску!

І Адама знову збовваніла, ніби якийсь чарівник чи відьма махнули рукою, тож і завмерла.

— Хе! — видихла нарешті. — Звіни! Це я розстроївась. Я тебе не кину, Єв, а догв’яджу, бо ти мені єдиний одноквасник, та й вупше!..

— До Маруськи не ходи! — стомлено сказав Єва.

— Чого?

— Бо я її пса угробив, — його губи втретє стали навкіс. — Ти його в мене й їла. Сказав — нутрія, а ти їла, ще й прихвалювала.

— Со-ба-ча-тину? — з жахом спитала Адама.

— Ну да, — спокійно мовив Єва. — Сказать по правді, я собачатинки ще б з’їв… Казав мені папка…

Але цієї миті його, напевне, схопило, бо обличчя спотворилося, а з рота вирвався стогін. І він ніби вимкнувся з цього світу, бо заплющився й полетів у якусь червону яму, набиту внизу залізними кілками, між яких матилялися вогняні язики. А коли вирвавсь із ями, лице густо зросилося, і він перше, що відзначив: Адама ще не пішла, а стоїть на тому-таки місці й пильно в нього вдивляється.

— То що казав твій папка?

— Казав: собачатина — то лучче лікарство, — шепнув зашерхлими вустами Єва. — І я це на собі провірив. Да, собачатинки, може б, я ще з’їв…

— Але я не вмію вовить собак! — зверескнула Адама.

— Чи ж у тебе прошу? Скажи, хай наші гицелі зловлять. І щоб був здоровий — не шолудивий здохляк — у шолудивого й мнясо шолудиве. Тра, шуб шерсь блищала… Отакого я б, може, і з’їв…

— Думаєш, зможуть такого звовить? — недовірливо спитала Адама. — Вони самі як шовудиві здохв’яки.

— Да! — зітхнув Єва. — Тут ти права.

— А мо’, попрошу в Пшона? — обережненько спитала Адама. — В нього їх багато.

— Той не дасть, — стомлено сказав Єва.

— Скажу: вмираєш, а він тобі друг.

— Друг, щоб узять, — безнадійно сказав Єва.

— А кови я в нього… купв’ю?

— В тебе є за що куплять?

— Ну, сам понімаєш!.. В нього свабость є.

— Нє, Адамо! Мене ж з тобою не буде, і він здіваться над тобою почне. Сама знаїш…

Адама якось дивно виструнчилася, обличчя її розгладилося і стало начебто не таке й страшненьке, а з очей кілька іскор блиснуло.

— Для тебе я согвасна й потерпіть, — сказала урочисто. — Аби тіки помогво.

— Нє, — твердо сказав Єва. — Потерпиш, а воно не поможе…

— Сам казав…

— Казав, бо не подумав… А не подумав, бо був сигнал… Це коли б раньше…

Стояла й пильно його розглядала. Але його погляд був там, у кутку, де відвалився тиньк і світила, як ребра здохлого пса, дранка.

— Канєшно, — нарешті сказала Адама. — Терпіть, шуб тубі не помогво, і я не согвасна… Тоді побіжу до Маруськи… Скажу, щу це в мене бувить, і це для себе прошу табв’єтки. Вона дасть…

І Адама щезла. Отак відразу, ніби розчинилась у повітрі.

Єва ще полежав якийсь час, відпочиваючи, бо від цієї розмови, а особливо вересків, таки втомився. Так, що не хотілося, аби хтось приходив. Почувався не живим тілом, а шматком криги. І це було б найкраще, подумалося йому, щоб стати уламком криги, яка спокійно й поволеньки розтає, а вода стікає. І розтанути: безболісно й тихо. Однак знав: такого йому не дано. Бо там під ложем — яма із залізним коляччям, де пахкотить вогонь. І йому треба раз по раз туди провалюватися, ранитись об коляччя й опалюватися вогнем. І тоді з його горла виповзатиме кривавий вужака. І Єва плюватиме тим вужакою до стелі, відтак той знову заповзатиме в нього, щоб учергове виповзти йому з горла…

Відчув, що йому таки треба після ночі спорожнитися. Але для того мав би звестись із ліжка і вийти надвір, а сили в тілі не було. І він пошкодував, що не попросив в Адами принести відра. Відро стояло в сінцях, але без води. І він пожалів, що не попросив Адами принести води. Бо в роті була пустеля: сухий язик, шарудявий, як тіло того вужаки, сухе піднебіння й цілком висушене горло. Аж сльози вибилися від безсилля і від того, що не може перетворитися на крижину, щоб розтанути. І ті сльози теж були сухі, наче пісок. І йому здалося, що й тіло стало піщане, тільки ледь-ледь спресоване. І це було б також добре, коли б помалу зсипалося через дірки матрацу та ліжка. Але й це було неможливо. Тому почав збирати силу, як збирають росу з листків, щоб напитися. Спустив ноги з ліжка й сів, прочуваючи в тілі млість, а передвіч — синьо-зелені кружала. А коли ті спливли, зібрав у собі стільки снаги (чи роси), щоб звестися. Відтак робив кроки стопудовими ногами, але звуку від того не виникало. Так, жодного! І йому здалося, що дорога від ліжка через крихітну кімнатку — це безконечний путівець через пустелю. Відтак відчув порив заволати туди, в жовто-сіру порожнечу, але рот був розтулений, а звуку ніякого. А йому ще треба було рухатися, йти та йти, безконечно довго, щоб виступити з чотирикутної пройми, а потому і з другої. Коли ж цього досяг, в обличчя вдарило сонце, цілком засліпивши. Коли ж прозрів, побачив краєвида, якого знав від дитинства: вулиця, а на ній завмерлі де-не-де барвисті боввани постатей. І дві річки уздрів, що зливаються в одну, а ще горби по той бік. І нестерпно синє небо, від якого знову заболіли очі. І тут позиви до природної потреби зникли — відчув, що ноги йому омиває гаряча й липуча рідина. Перелякався, бо такого з ним від дитинства не траплялося. І тоді знову почав сипатися йому з очей пісок, власне, мав враження, ніби очі були тим піском заповнені. І хоча давно не відав, що таке сором, йому стало гостро соромно — повернеться Адама й знайде його обмоченим. Тому спустив нижню одежу і відсунув її в кутка сіней; відтак у самій сорочці подався у зворотний шлях, так само довгий і нестерпуще важкий.