Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

І нарешті останній лист, датований 17 серпня, перед її від’їздом із Криму. Іра його надіслала в дивний спосіб: надійшов як доплатний, але марка тут була, тільки не наклеєна, як це звичайно, на правому боці конверта, а вкладена всередину між сторінки — очевидно, була заклопотана й марку наклеїти забула.

«Хочеться сказати тобі щось тепле й ніжне, бо твій образ усе частіше постає перед очима. Скажи: чому в тебе сумні очі? Здається, через ці очі й звернула на тебе увагу, і це було так давно. Може, й не ти їхав тоді з батьком у трамваї, але переконана, що не помилилася, бо в того хлопчика були сумні очі. Мене не цікавлять чоловіки, яким тільки блиснеш поглядом — і вони біжать за тобою, — це насправді нецікаво. Чомусь здається, що і в сімнадцять знімала з тебе рицарські риштунки без жодних сподівань, що вони колись здіймуться, і я не певна, що й тепер це вчинила. А за тією заслоною завжди світилися добромудрі очі; часом же мені здається, що ти напрочуд беззахисний, але це буває тоді, коли віриш мені; коли ж не віриш, — а це я завжди відчуваю, бо відаю, що в багатьох речах мені не віриш, — беззахисною стаю я. До речі, знаєш, як мене називав отой Поет із піщаної коси в Азовському морі? Фантазерка. Може, так і є, але фантазерка — не брехуха, правда? Але мені здається, що ти часом ці поняття сплутуєш, і тоді мені стає смутно й гірко. Завжди боялася образити тебе словом чи жестом. О ці примхливі жести! Признаюся, не завжди хотілося писати тобі листи, тим і одержав їх так мало. Але що ти хочеш од неприкаяної, сумуючої принцеси на березі улюбленого-неулюбленого моря? А ще ворона, яка хоче взяти тебе під своє крило, а ти, поскільки здогадуюся, на птахах знаєшся зле. Чайка, коханий, це не ворона, і вона під крило нікого не бере!..

Але це так, між іншим. Якісь примхливі танучі химери, у яких сама не можу розібратися. Важливо інше: страшенно хочу в Житомир. Уже хочу. У твій пізнаний Житомир і в отой маленький мій, хоч, може, також частково пізнаний. Але тут між нами різниця істотна: у тебе до дитинства — теплий сентимент, а для мене — це місто перших розчарувань і потрясінь, ось чому вагалася, чи їхати туди з тобою, чи ні, бо чи з’єднаємо ці два Житомира в наших душах?

До речі, ще маленький спогад. Дивлюся, як Дід Мороз відклеює вуса, бороду, знімає перуку — і переді мною постає лисий дядько у тільняшці. Хіба це не потрясіння? Нехай лисий, нехай дядько, але чому в тільняшці? І я тоді відчула, а пізніше зрозуміла: як багато в цьому світі фальшивого. Більше того, батьки вважають, буцім творять своїм дітям казки, а насправді творять світ імітацій, хіба не можна з того вразитися? Але хочу пройтися твоїм Житомиром і знову-таки без супроводу батьків, дідів та прадідів, бо впевнена, що поруч нас ступатимуть не живі люди, а манекени. А мене завжди жахали манекени! Хочу в тій прогулянці Житомиром з тобою (тільки з тобою!) розчинити свої дитячі-недитячі обрáзи, бо мене там ніхто не міг і не хотів захистити, — пам’ятаєш описа тієї лікарні з мамою за шибами? Батька тоді не було, був у відрядженні, і за час моєї хвороби ні разу мене не навідав. Чи не звідти недовіра до чоловіків, як то люблять казати особи нашої статі: всі вони такі! Але яка це дурниця! Хочу пройтися не моїм, а твоїм Житомиром, може, він стане трохи нашим. І може… може, я не почуватимуся павутиною, що з’єднує дерева, але не хочу, щоб хтось, пройшовшись лісом, ту павутину немилосердно пошматував. Може, мені не доведеться зводити порахунків зі своїм дитинством, може, шукатиму в ньому, як це чиниш ти, не прикрощів і потрясінь, а тих маленьких радощів, котрі роблять життя солодким. Як ота цукерка-подушечка. Обсипана какао, що її дав мені лікар.

Усе більше й більше переконуюсь, який чудовий був той ліс, яким ми блукали. А життя терпкувато-солодке на присмак, хрумкотливе й соковите і таке швидкоминуще. Сімнадцять років від нашої першої зустрічі у плинучому вулицею, як корабель, трамваї. Фантазія це чи докір? Але за що дорікати? Хто винен, що ти зустрічався зі мною: в трамваї, в університеті, на органному концерті, але не помітив? Може, так було треба? Так, мені належало прожити, щоб прийти до нашого лісу й до майбутньої прогулянки Житомиром. Ось чому хочу туди поїхати. Після принагідних зустрічей світло прийшло і щось освітилося. Коли мені стає важко й незатишно, я собі кажу: «Вставай і йди до людей!» — і це завжди впевнено-сильний поштовх; а до людей — це значить — до життя. Ось він, поштовх до тієї світлості, яка десь є, але мені здається, що ти її більше відчуваєш, ніж я, бо ти людина мети, тягнешся до неї, бачиш її реальну, а я забуваю в перебізі днів, обрáз, яких не можу забути й відкинути, а найгірше — вибачити. Завжди відчувала: десь є той тендітний пролісок, що проростає крізь асфальт у нашу метушливість і нашу марноту. Обгорни його теплотою і турботою! Не розтопчи його, мене, — хай і це стане однією з місій у твоєму житті! Нагадуй мені про те світло, того проліска. «Вставай і йди до людей!» — чую голос. Цієї ночі, коли дописувала цього листа, зрозуміла, що ліс наш чудовий, але нам колись доведеться вийти з нього і не з того боку, з якого входили (так бувало завжди), а з того, де починається велике, осяяне сонцем поле. Але коли цього не станеться, неважливо! Знати й відчувати потужний потік сонця, дослухатися, прагнути, доростати, готуватися до тієї нашої зустрічі, коли захочемо розповісти одне одному про всі затамовані таїни. Таїни, яким сімнадцять чи й більше років».