Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Такі не зовсім відрадні думки навідали мене після прочитання того листа, хоча треба віддати належне: він чудово написаний із системою вишуканих символів-ребусів. Це і занотував до свого щоденника, а зараз переписую, не міняючи, бо попри все цей мій запис — документ. Таке наставлення, однак, зовсім не значить, що мав наміра Іру покинути, тобто розтоптати того проліска, що потягся до мене (останній її лист і справді нагадав мені проліска, я його так і назвав для себе: лист-пролісок), і покористуватися його слабкістю — не належу до людей, які відчувають захват від завоювання, топтання, підхиляння, ламання волі іншої людини; такий тип (тепер його можна назвати комуно-фашистський) мені завжди був бридкий, але бридкий мені, а не Ірі — згадати б Зоотехніка. Навпаки, моя місія у світі — людину пізнати, і хоч я, може, їй не дам у поміч свого світла, але й не зневажу, бо прагну зрозуміти, а зрозуміти — це і є полюбити. Тобто не шукаю в людині намисленої казки, а хочу звільнити її від облуди-казки і побачити в системі не гаданих, а справжніх реалій. Розуміючи людину, ми чинимо відповідно й акта прощення, а прощення, як уже казав, запорука любові, отож не казки в людині шукаю, а реального добра чи схильності до добротворення — цим і визначаю її природу, тямлячи при цьому, що чистих вартостей у світі не існує. Це не значить, що я прихильник Іриного «напів»; уважаю, що в людині, як вістив Сковорода, вміщується рай і пекло, які перебувають у стані одвічного змагання, але пекло в ній не повинно перемогти. Бо коли перемагає пекло, то й приходять у світ розбійники та лихоносці, з’являються і родини, як та, з лона якої вийшла Іра. І я згадав просте, але чітке визначення моєї матері, коли заговорила про сім’ю Калиновської: «То людина не доброщасна!» Цікавого вжила слова, де вона його викопала? Бо доброщасна родина й людина — та, в якій перемагає світло, — не темрява, а її рай — не пекло, хоча не обходиться і без пекла, і без темряви. Цікава ще й така деталь: Іра була твердо переконана (хоч я їй про свою родину нічого не розповідав, бо не хотіла того), що моє дитинство і мій Житомир сповнені світла і добронастроєності. Так воно, коли подумати, й було. І то тому, подумалося мені тепер, що на сторожі того світла, як суворий і непохитний вартовий чи сторож, стояла мати, а отже, ж і н к а. Без цієї передумови ніяке щастя неможливе.

Така диспозиція склалася перед нашою спільною поїздкою до Житомира. На автовокзал Іра прийшла в легкій блакитній сукенці, засмагла, змолоділа, із чудовою усмішкою, яка прегарно квітла на її довгообразому обличчі. Від неї струмував справдешній чар, і я, довго не бачившись із нею, був зачарований. Про день поїздки повідомила коротенькою цидулкою, заадресованою на ту ж таки Головпошту, до запитання, отже, поїздка мала відбутися останньої декади серпня, адже в неї невдовзі починалася робота, а в мене — навчання в аспірантурі; з роботи у станційній школі я вже розрахувався, але продовжував жити в господині, поки влаштуюся до аспірантського гуртожитку.

— Як виглядаю? — спитала, злегка прокрутившись.

— Чудово, — щиро сказав я. — З’єднання неба й сонця.

— А ти чомусь посірів, — мовила, задоволена моїм компліментом. — Заїла наука?

— О ні, — сказав я. — Наука для мене також — небо й сонце.

— Але зовні того не видно.

— З простої причини, — сказав я. — Твоє небо й сонце на тобі, а моє — в мені.

— Знову афоризми? — розсміялася вона. — Заскучила вже за твоєю мудрістю.

— Такий уже маю ґандж. Мусиш звикати.

— Ідеально було б, коли б сонце й небо було й усередині, і зовні, — сказала, так само сяючи всмішкою.

— Природа ощадна, — відповів, — тож небо й сонце вміють розподіляти свої дари.

— Трохи відвикла від твого гострослів’я, — прорекла, пильно позирнувши.

— Вибач! — чемно схилив голову.

Ми сіли до автобуса, і перше, що вчинив, коли той рушив, — віддав Ірі написані, але невідіслані листи.

— Це мені дуже цікаво, — сказала й відразу ж поринула в читання.

Я скоса позирав на неї, зрештою, цієї паузи було треба, щоб заспокоїтися, бо й справді її появою схвилювався.

Листи прочитала швидко, а може, тільки перебігла очима.

— Ґрунтовніше прочитаю на самоті, — сказала, складаючи аркуші. — Чудові листи, але, як на мене, засухі й раціоналістичні.

— Інтерес епістолярії, — сказав, — в інформації, яку подає.

— А хіба мої листи несли якусь інформацію? — здивувалася вона.

— І немалу, — сказав я, — інформацію твоєї душі.