Пишу цього листа, і не минає відчуття, що хтось третій читає його. Не можу відпружитись і не можу написати щиродушно про те, що про тебе думаю. Часто чую твій голос, — який це дивовижний голос, бо в ньому, як і в тобі, незбагненний для мене спокій. А ще мені хочеться пройти нашими лісовими дорогами й колись звідати, де той ліс кінчається, адже ми ніколи не доходили до його краю. Ми легко жартуватимемо, коли залишимо своє напруження в зеленій і пишній траві (люблю траву), а довкола нас сплітатимуться химерні лінії. Будемо ніжновідкриті одне до одного і забудемо про час. Не бажаю відчувати часу, до речі, тут мені це вдається. Бо час — це обов’язок, клопоти й потреба вирішень, отож нелегко відчувати його перейденість. Мені хочеться забути з тобою про час. Бо потім, коли мене в черговий раз забере від тебе електричка, я поїду у своє життя, а ти залишишся у своїх заняттях (готування до вступу в аспірантуру, адже маєш мету). Я мети не маю, але заважати тобі не смію. Однак… однак іноді ми покидатимемо своє життя й ненадовго сплітатимемо свої сріблясті ниточки. Хочу тебе чути, бачити, обійняти… Бо зараз, коли в мені поселився отой незрозумілий холод (звідки він, і чи не вигадую його собі?), мені чомусь здається, що навіки залишуся сріблястою павутинкою, яка з’єднує два дерева в нашому лісі, — пам’ятаєш, колись таке бачили».
Підпис до цього листа: «Сумуюча принцеса на березі улюбленого-неулюбленого моря». Стояв і ініціал, обведений колом.
Ця епістолія мене вразила. Чому Іра відчула холод, коли моє ставлення до неї не змінювалося? Але, правду кажучи, в мене був перед цим кризовий стан, і я написав смутного листа. Але листи свої, за домовленістю, їй не відсилаю, а збираю докупи, щоб потім, коли повернеться, прочитала. Невже була надчутлива? Не знаю. Є тут інше, можливо, саме воно й зродило в ній відчуття мого гаданого холоду: виразно здекларувала неможливість для нас зійтися ближче: моя мета залишалася їй чужа, а її життя, котре від мене приховувалося, так само чуже мені. Отож не бачила перспективи до їхнього об’єднання. Оце й був лід чи крига, що нагромаджувався не в мені, а в ній, тож не знала, як розчинити чи розтопити той холод. Тужила за мною, а може, не так за мною, як за лісом, що був місцем нашої з’єднаності, бо саме там витворювалася й протягувалася павутина між деревами — тієї павутини не пам’ятаю, гадаю, що це не реалія, а образ. Отже, наша з’єднаність неможлива в місці її сили, як висловилася, тобто у спільних мандрах і в шуканні вражень од світу, а лише в пустелі нашого лісу, від’єднанні від «інших людей», яких шукала. Прагла тієї пустелі, але й заперечувала; хотіла зі мною тільки припадкового зв’язку, а не сталого й твердого і в одному тілі. Зрештою, ми й справді були як дерева, з’єднані павутиною, а дерева, як відомо, з місця зрушити не можуть, хоч би як фантазував я біля свого вікна, на них пильно дивлячись, відтак не можуть і наблизитися одне до одного. Добре знала, що заради неї не йду на безумство, тобто не відречуся своєї мети, а взяти мою мету за свою не могла та й не бажала, те їй було, як казав, чуже, отже, стати жінкою Дантовою, за Лесею Українкою, не могла природою своєю, вона ж бо — принцеса, яка хотіла б стати й королевою, можливо, при номінальному королі або й без нього. Отже, вона — Беатріче, а не жінка Дантова, а стосунок у Данте з Беатріче — це й була павутина, що зв'язує два дерева, котрі ніколи не стануть одним. Через цю сув'язь, як через живоносний капіляр, може протекти кров, але не до Беатріче, а таки до Данте через його уяву, бо тільки він творченосний, вона ж — декорація для вистави, а декорації — це тільки тло для творення, отже, творченосними не бувають. Сумний це був лист, вельми сумний, але увіч засвідчував, що Іра й справді надчутлива душа, тому і став продувом зимного вітру, десь таким, які бувають сонячного осіннього дня.
36
Наступного листа написано через п’ять днів:
«Так хочеться звістки від тебе, і я вже шкодую, що домовилася, щоб мені листів не надсилав, — це почуття посилюється особливо, коли починається дощ і мене зусібіч обступають хмари, які я безсила прогнати, бо вони сильніші за мої бажання та волю. Сідаю під свою парасольку — розкішний кипарис: які б дощі не лилися, під ним сухо, сиджу й чекаю на березі моря листа, хоч знаю, що він не прийде. Але я все життя чекаю листів, які не прийдуть. А коли сонце освітлює нашу підкипарисну галявину, листів не дуже чекаю.
Іду ранковою стежкою по молоко, ця стежка нагадує нашу, в лісі, адже й тут — дерева. Виходжу, обплутана сріблистою павутиною, і тут… гучно вдаряє оркестр, що розігрує веселого марша, він переграє й музику шторму, тобто моря й чайок, які сполохано літають над водою, — тут відпочиває дитячий оркестр. Які контрасти! Зрештою, усе моє цьогорічне літо — в контрастах. По-кримському тепло й ніжно, але вода плюс дев’ять. Так само було мені затишно і в нашому лісі, але я ніколи не забувала, що побіч живе ворона і час від часу її тінь шастає по нашому лісі. Однак павутина, що з’єднує дерева, мене тішить, бо вона жива, їй любо провисати поміж дерев і щоб легенький вітерець похитував її. Тільки цей вітерець і нічого більше. Але цей настирливий оркестр і цей марш — ні, це непоєднанні речі: павутина і оркестр. Пропливали дельфіни, так легко й незалежно від усіх, хто завмер, наче статуї, на камінні, а то мої друзі, як і хлопчик. Дельфінів було п’ять чи шість, стрибали, наче дражнили легкою самостійністю. Не приховаю, я їм заздрила, мені хочеться стати дельфіном. І здалося, що вони — диво, послане мені, як навчальна лекція. Я забула про все, стоячи поруч моря й завмерши. Таке в мене буває, коли час від часу отак завмираєш, тоді можна багато почути, відчути, побачити і зрозуміти. Але й це короткочасно. Були поряд ті дивні істоти, а за хвилю про них лишень легкий спогад.
Читать дальше