І я відразу почула: інший ритм, інше, не міське життя, інша планета. Здається, він запитував тільки в мене. І знову:
— Корови не проходили?
Мовчу, бо я з іншої планети, де корови сприймаються на рівні динозаврів.
Це було на Південному Бузі. М’які пейзажі, які роблять і мене м'якою й податливою. Але як розказати про ті запахи і про шум води — чи спокійний у звичайній течії, чи гучніший на порогах. І про те, як я побачила двох сільських дядьків на березі, які попросили їх перевезти, і це катамараном. І я їх перевезла, маючи від цього особливу радість, якої й сама не могла пояснити. Але допомогла людям перебратися на той берег, отже, якоюсь мірою знайти ті загублені корови, тож і відчула від того щастя. Звучить екстатично? Так. Але це можна пояснити — я з’єднувала дві планети і два різні ритми життя».
Тут начебто перша частина листа, хоч напису про це нема, зате є означення: «Частина друга, трошки відносна, а в цілому безвідносна».
«Мені все-таки здається, що ми зустрічалися набагато раніше на тихих житомирських вулицях. Згадай, повинен згадати малу зеленооку пташку, яку вели із садка за руку. Зупинилися, а з ким зупинилися, не відаю — мене ж просять прочитати віршика. І я рецитую того, якого мене навчили, бо він був так само про Іру: щось про те, що вона плаче, бо впустила в річку м’ячика, але, може, той вірш із пізнішого часу, не відаю. І Хтось пройшов повз мене, і хоч була мала, досі про те пам’ятаю, бо відчула, що то не просто чужий, з іншого світу, а т о й, к о г о п р о п у с т и т и н е м о ж н а. Може, це був ти? Пригадай. І коли це був ти, то чи не поставлено було тим якогось знака? Ти розумний, добре це знаю, і можеш ту загадку розгадати, бо мені ніколи не вдавалося розгадувати жодних загадок: для мене досить того, що вони в житті цьому існують, а це чи не початок щастя?
І ще одне із часу пізнішого, коли мене н і х т о н е з а х и с т и в, — може, це був перший урок, що світ довкола чужий? Якісь незнайомі люди довкола мене, чужа тітка тримає термометра, а мені так боляче! Мама чомусь стоїть за шибами скляних дверей. Я засинаю й прокидаюся, а вона за тими шибами непорушно стоїть. Я ж лечу, чи щось мене тягне, чи щось волочить, провалююсь у чорні ями, брьохаюсь у чорному болоті — а це ж такий бруд! Простягаю руки, щоб мене витягли, але мама так само непорушно стоїть за шибами й дивиться, ніби замерзла там, начебто ми з нею зовсім у різних світах, бо ті скляні двері між нею і мною забито цвяхами. Я навіть бачу головки тих цвяхів, але не знаю, хто це вчинив і кому це потрібно. Але відаю, що там, за шибами, інший світ, там сонце і весна, а тут ями й чорне болото, з якого мене ніхто не визволить. Тоді мені здається, що за шибами не весна, а осінь. Зрештою, до мене протягуються грубі руки з манжетами й нарукавниками. Вони витягують мене з болота, як випале з гнізда пташеня, обмивають у зеленому відрі, а тоді запихають у маленьку затхну коробочку. Я задихаюся. Коробочка також скляна чи з прозорої пластмаси, і я знову бачу маму за тими-таки шибами забитих дверей, а може, то вікно? І мені здається, що тільки там, за шибами, здоровий світ, де біля дітей є мама, і є тато, і немає рук у білих манжетах чи нарукавниках, і немає термометрів та чужих, інших людей, що розглядають мене, як випале із гнізда пташеня.
І тут я побачила, що в цій кімнаті, де я зачинена в маленьку затхлу коробочку, є інші діти, одні так само, як я, — в коробочках, а інші ходять вільно. Багато дітей, і мені від того стало легше, бо я не сама в цій задушливій пустелі. І тут коробочку відчиняють і та ж рука з білим манжетом чи нарукавником протягує мені цукерку-подушечку, обсипану какао. Це дивовижна цукерка з того світу, що за шибами, і саме ця цукерка зігріла мене того дня. Не знаю, чи є тепер такі цукерки, спробуй розшукати й пригости мене.
Мабуть, відчуваєш, що цього вечора мені сумно й самотньо…
І все-таки ті забиті двері відчинилися, і мама може до мене зайти. Вона заходить і сповіщає, що забирає мене додому. Бере за руку, і ми виходимо в коридор. Тут також повно дітей, які бігають одне за одним, ходять чи сидять на зіжмаканій доріжці, смокчучи пальці. А я йду горда, бо одна з-поміж них із мамою. Розчиняються вхідні двері, їх відчинив для нас патлатий і бородатий дід, і я задихаюся, власне, захлинаюся від повітря. І ми сідаємо в трамвай. Але цього разу ти не був поруч, я навіть не пам’ятаю, хто поруч сидів, я ж — у мами на руках. Чомусь боялася дивитись у шибу — часом на мене находить страх перед шибами, і це все після того мого перебування в лікарні. Нарешті входимо у двір червоного будинку. Почуваюся метеликом. Але я вже не той метелик, як раніше. Напружений, наїжачений, а тим більше не пташа, яке постійно чекає собі прикрощів. Розглядаюся по дворі, і мені здається, що й він чужий, бо давно тут не була. Того дня, коли поверталася додому, десь проходив мимо ти, але мене не помітив. Чому ти мене тоді не захистив?»
Читать дальше