Сидимо з хлопчиком, його звуть Максим, і він мій друг, на краю кручі, і нам здається, що на краю світу. Він так і сказав:
— Це ж край світу, тьотю Іро, правда?
Я згодилася.
Пройшов тільки один дощ, але я не люблю дощів, а більше сонце, сонячне море, сонячне каміння І сонячні дороги. Отож коли з’являються хмари, почуваюся відьмочкою і відганяю це рване сіре лахміття геть. І воно мене слухається, бо неохоче завертає за гору. Згадай Іфігенію, вона також була тут і стала жрицею у своєму храмі, тобто храмі свого імені. Зараз я теж почуваюся жрицею у своєму храмі — ось звідки у мене сила відганяти хмари.
Такий зворушливий цей хлопчик, мій друг, а який він чудовий, коли стоїть у своєму плащику на кручі, а отже, на краю світу. Його плащик — мов крила. Ось-ось полетить ця голубоока пташка, і мені буде від того жаль.
Уранці роблю зарядку. Я на кручі, а моя тінь далеко внизу, так дивно махає руками чи ногами. При цьому мені здається, що мої друзі, навіть хлопчик — просто «інші люди», і мені нема до них жодного інтересу. Тому розкидаю тіло на піску біля води, сама вода мене не вабить, і муркочу якісь нескладні рецитації про сонце і скелі, облиті ним, і про сонячну любов, якої вистачає на всіх. Час не йде, а тече.
Якось із моєї кишені випали ключі. Нагнулася, щоб підняти, і вони опекли пальці холодом. Які вони тут непотрібні й чужі, бо на краю світу не потрібно ключів. Саме тут, де панує Іфігенія, яка не терпіла чужинців. Але я для неї не чужинка, а ніби сестра. Особливо це відчуваю вранці, бо люблю ранки, тоді видно всі звивини на Фороських скелях, бо коли сонце заходить, видно тільки голубувато-сірий кряж.
Часом підпливають до нас дельфіни, тоді наш хлопчик надзвичайно збуджується й кричить:
— Ви звідки й куди?
Але вони не відповідають, летять тільки бризки від їхніх лискучих, чорних тіл. Чайка крилом пронизує день. Сонце натхненно і впевнено виринає з-за вершків кипарисів. Коли починається день, то здається, що все починається наново. А ще мені здається, що живу тільки влітку, тільки літо — це день мого життя, бо решта — сумний і сірий обов’язок».
Підписано листа однією літерою — «І.»
Не можна не визнати — написано чудово: пластично і з почуттям, щиро й настроєво, очевидячки, Іра мала художнє бачення світу; коли прочитав тепер, у похилах літах, був зворушений. Цікавий лист і для розвитку моєї теми.
По-перше, текст свідчив, що я в її внутрішньому мікрокосмі присутній не був, і листа написано, можливо, більше з почуття обов’язку, а не через смуток, що ми в розлуці. Але це менш важливо, хоч тоді, молодого, мене це трохи вразило, що й занотовано у щоденнику; важливіше, що за ревнивця мене все-таки вважала, через що уточнила, який чоловік є в їхньому товаристві. Цього чоловіка ледь-ледь окреслено, про решту, очевидячки жінок, узагалі нічого, хіба глухий натяк: «хто пішов і з ким» — отже, там любовні нитки плелись, а це значить, що були й інші чоловіки. Але її туристське оточення не цікавило: «Я зі своїми приятелями і без них». Єдине зближення — із хлопчиком, цілком поетичне. Але друзі, навіть хлопчик, для неї — «інші люди», отже, чужі. Покинута в Києві родина (батьки) — як холодні й непотрібні ключі, чудовий образ, треба зазначити.
Лист цілком ескапічний, тобто від людини, яка тікає від життя, зокрема й від мене, бо наші стосунки — це також життя. Обов’язки її страшать, для неї світ обов’язків — щось сіре й неприємне, а смисл існування вміщується в рефлексіях та порожнюванні. Це свідчить, що Іра, певною мірою, недорозвинулася й залишалася дитиною (дружба з хлопчиком це підтверджує), бо саме діти утяжуються обов’язками, а справжні вартості їхнього життя — в дозвіллі та іграх, та й саме прагнення до мандрівок є схильністю до ігор, а кожна гра, в суті своїй, і є порожнюванням, але захопленим. Таке сприймання світу цілком суперечило моєму, бо я праг у цьому світі щось зробити й чогось досягти (не в кар’єристичному розумінні), а отже, ніколи не дозволив би собі так по-дурному марнувати час, хоча хвилинні відпруження, ба й милування красою, не чужі моїй натурі. Але краса, як писав колись Лазар Баранович, короткотривала. Ось ці блискучі слова мислителя XVII століття: «Що дивуватись, невічним є гарне, трохи поквітне і робиться марне», — отже, чи варто класти смисл життя на порожнюванні? Воно може бути привабливе й прекрасне, але «трохи поквітне і робиться марне». І ще одне цікаве: вона згадала Іфігенію з Тавриди, навіть наголосила на своїй спорідненості з нею. Чи була в Іфігенії сестра, я не знаю, але брат був — і це Орест. Чи справді Іра бажала, щоб я розшифрував цього символа? Спробую.
Читать дальше