Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

— Я молодий, Маріє Іванівно, — сказав уже сухо, — і маю щодо цієї дівчини цілком серйозні заміри. Чи, може, й таке мені забороните?

— Не можу вам нічого забороняти, — каркнула ворона, — бо ви мені ніхто. Але попереджаю: коли це повториться, то попрошу звільнити мій дім.

— По-моєму, досі не було претензій, — сказав так само сухо я.

— Досі не було, а тепер є, — каркнула ворона.

— Гаразд, — сказав я, — спробую знайти іншу квартиру.

— Не жену вас, а тільки попереджаю, — сказала трохи м’якше господиня. — І це моя єдина вимога.

Але я вже, здається, заспокоївся, тому міг прикликати на допомогу логіку.

— Бачите, — сказав, — коли б то була дівка, як висловилися, мені легко було б виконати вашу волю, тобто не приводити сюди іншої. А що це не дівка, то не можу відмовити їй заходити до мене на квартиру в негоді і тільки їй, а не комусь іншому.

— Справді в неї закохалися? — підозріливо спитала господиня, перетворившись із суворої вчительки в просту цікаву жінку.

— Так! — мовив твердо. — І маю щодо неї серйозні наміри. До речі, вона вчителька, як і я.

Здається, саме цей аргумент на господиню вплинув найбільше, адже моя вибраниця була не з вулиці, а людиною спільної для нас фахової конфедерації.

— Де вона працює?

Я сказав, додавши, що ми разом учились в університеті (правда, але неточна: на факультеті, а не на курсі!), і це ще більше улагіднило господиню; зрештою, вона, як учителька, звикла шпетити учнів, не мавши на думці виганяти їх зі школи, хіба з класу (та й то зрідка), тобто карала, знаючи, що учень повернеться, і все знову зайде у свої береги.

— Що вона викладає?

— Як училася разом зі мною, то має викладати те, що і я, — резонно мовив.

— Добре, перевірю, маю в тій школі знайомих, — сказала, знову стаючи вчителькою, перед якою вельми брехливий учень.

— Будь ласка, — байдуже сказав я. — Але я не в такому віці, Щоб брехати.

— Ви саме в такому віці, — жорстко каркнула ворона. — І я маю підстави у вас сумніватися, бо не дотримали домовленості. І, коли хочете, люди брешуть у будь-якому віці!

— Коли домовлялися, — сказав я спокійно, — то ми з нею ще не зустрічалися.

Атмосфера в кімнаті почала розріджуватися, я це нутром відчув: буря минала, погримавши і поблискавши, зрештою, дощу пролилося небагато.

— А в університеті вона не була вашою дівчиною? — знову із суворої вчительки вигулькнула цікава жінка.

— Ні, — сказав я. — Однокурсники рідко звертають одне на одного увагу. Ми зустрілися випадково в електричці.

— Їздить на роботу з Києва?

— Так, — сказав я, і все це була правда, крім того, що були однокурсниками. Я навіть подумав: як легко казати достовірне, а важко — брехливе.

— Гаразд, — милостиво прорекла королева-суддя. — Вона може заходити, але нечасто. І щоб пристойно поводилися.

— Дякую! — сказав я й пішов геть, щоб не бовкнути зайвого і щоб вона не передумала, хоча напевне знав, що після того, що сталося, пристойно поводитися ми навряд чи зможемо. Але вона згукнула, коли переступав порога:

— І не забудьте її мені відрекомендувати!

— Гаразд! — відповів я й поспішив прихилити двері.

Момент важливий: любитися просто неба було ще зарано. Окрім того, розв’язано й проблему власного житла, бо міняти його зараз, як казав, було б мені клопітно — принаймні цю халепу скину з голови. Саме тому мій настрій покращав і повернулося відчуття отого радісного запаморочення, якого позбутися не міг та й не бажав. Через це провів уроки нормально, хоч у тому класі, де вчилася Надя Сегеда, з мене піджартовували — дівчата дивилися веселими очима, а хлопці навіть сміялися з тих моїх мисленних акумуляцій, які зовсім не були смішні.

І все-таки намір перевірити, чи Калиновська була Íрина мати, мене не покидав, бо таки не був певен, що довідаюся щось істотне від Іри, — характеру вона була потайного, хоча з кожною зустріччю щось нове про себе відкривала, очевидячки несвідомо, бо не міг припустити, що веде зі мною якусь складну гру, — навіщо їй це? Ну, нехай, думав я, виясниться, що Калиновська — її мати, то що матимем? Цікавий, навіть пікантний інцидент: любилися батьки, не могли з’єднатися, зате з’єднуються їхні діти — щось у тому було романтичне, а романтичне хвилює навіть затятих реалістів, яким я, правду кажучи, не був, бо зовсім не мав на меті добиватися посад, високої зарплати й майнового, коли не багатства, то високого забезпечення — мене це просто не цікавило. Зате цікавила наука і знову-таки не з кар’єристичною метою (згодом, коли я до кола науковців потрапив, то побачив, як багато тут є таких, кого цікавив не успіх наукових відкрить, а кар’єристичні досягнення), отже, мені подобалося жити задля самої науки, і ставився я до неї цілком не академічно, а романтично, тобто романтиком був, а це значило, що духовне переважало в мені матеріальне. Таким чином, і намагання дійти істини в цій персональній історії випливало з природи моєї істоти, яка до всього загадкового й невідомого намагалася ґрунтовно докопатися.