Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

І ще одне зауваження до можливого читача, коли такий знайдеться. Він може запідозрити, що я багато фантазую: де б то можна навіть при великій пам’яті пам’ятати стільки деталей? Але й тут скринька розкривається просто: в той час, про який оповідається, я вів щоденника, отож усе докладно записував, а тепер ті нотатки використовую. Але я й трохи лукавлю, не ховатиму, у своїх здогадних розмислах і запитаннях я, теперішній, знаю набагато більше, ніж тоді, коли все відбувалося. Так, наприклад, я напевне знаю, чи була Калиновська Ірі матір’ю, чи ні, але навмисне того не розкриваю, і це моє лукавство також легко пояснити: пишучи цього скрипта, я ніби переживаю вдруге пережите колись, тож мушу занурюватись у час із питомими його реаліями.

Тепер я вже нетерпляче чекав зустрічі з Ірою. І не тому, щоб удатися до розпитів, це було все-таки вторинне, — я стужився за нею і чомусь знову почав побоюватися, що цього разу не з’явиться, — признаюся, це абсурдне відчуття жило в мені проздовж усієї нашої історії. Окрім того, знову почали снитися еротичні сни й у повторі: піщана довга коса в Азовському морі, притому залишався твердо переконаний, що море було не Чорне, а таки Азовське, був і катер із гуляками, який від нас чи віддалявся, чи до нас наближався, часом гублячись у просторі, — гуляки дивилися на нас у біноклі, ґелґотали (очевидно, це були росіяни, але не місцеві, а кацапи, тобто справжні), сміялися, тримаючи в руках наповнені келихи. Зрозуміло й чому, бо ми на краю тієї коси розгулювали чи сиділи цілком голі, притому зовсім не соромлячись гуляк, — удавали, ніби тих і не було; зрештою, для нас їх і справді не було. А коли починали любитися, переконавшись, що катер знову зник, він так само вигулькнув наче з-під води й гуляки висипали на пісок, оточуючи нас колом і кидаючи репліки, а один, бородатий, присів коло нас і подавав поради, як любитися, і ми виконували безвідмовно все, що нам пропонували.

— Але їх немає, правда? — пошепки запитувала в мене Іра.

— Звісно, — спокійно відповідав я, не припиняючи акту. — Хіба не знаєш: це люди з Летючого Голландця.

— Але чому вони до нас приходять? — питала вона.

— Хочуть перешкодити, — казав я. — Але ми не піддамося, правда?

— Так, — згоджувалася вона. — Тільки не забувай, що я теж із їхньої компанії. Минулого літа цілий місяць провела на тому катері.

— Тобто хочеш сказати, — здивовано спитав я, — що й тебе нема?

— А ти й досі не здогадався? — засміялася вона.

— Але ж ти є, — казав уражено. — Торкаюся тебе, входжу в тебе, ні, ти є!

— Тоді й вони є, — пошепки сказала. — Прожени їх, бо не витримую!

Я зривався на ноги й, дико лаючись, — назагал же ніколи не лаюся, — кидався на тих гуляк, які зі сміхом розбігалися, кидались у воду й пливли до свого катера, відтак вилазили на нього залізною драбинкою й повертали в наш бік засміяні лиця.

— Вони пішли? — тривожно питала Іра, сідаючи на піску.

— Хіба не бачиш? — мовив, підходячи. — Розігнав паскудників, як мишей!

— Пацюків, любий, а не мишей, — поправила лагідно. — А я жахливо боюся пацюків.

— Уже не прийдуть, — казав, цілуючи її обличчя й намагаючись знову покласти її на пісок. — Бо постріляю, як псів.

— Але вони не пси, — сумно казала Іра, лягаючи. — Вони пацюки, а пацюків вистріляти неможливо.

— Чому, люба? — запитував я, гладячи її волосся.

— Бо не маєш із чого стріляти, — казала печально вона, — та й не вмієш. Хіба не бачиш: навіть одежі не маємо, бо вони все забрали: й одежу, і пістолі твої й рушниці, а тепер з нас кплять.

— Тоді давай викреслимо їх із свідомості, — сказав я, ніжно поринаючи в неї. — Бачиш, зникли! Немає їх і вже ніколи не буде! Є тільки ми, пісок і море.

— І пацюки, яких не можна прогнати та знищити, — сказала печально вона. — Прожени їх, коханий, бо вони вже гризуть мені п’яти.

І я знову підхоплювався. Але навколо стояла порожнеча, хіба чайки літали, а може, інші птахи, подібні до чайок, і тільки невігласи у птахознавстві переконані, що це чайки. Отож кричали вони горлово й печально, а ще віяв сильний, солоний і гарячий вітер. Я стояв і дивився в порожнє море.

— Чому не проганяєш їх? — крикнула, як та ж чайка (чи не-чайка), Іра.

Підійшов до води і вмочив пальці. Був наче кипінь — обпікся. І знову стояв нерушно, відчуваючи, як повільно вгинається під ногами пісок…

Прокинувсь у гарячому поті й почув, як за стіною постогнує господиня. «Господи! — подумав я. — Адже в цій хаті тонкі стіни! Нам треба бути остережнішими, якщо, звичайно, колись сюди прийдем».