Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Дехто з моїх колег уважає мене занудою, принаймні кілька разів, цілком випадково, мені трапилося почути про себе: «Отой зануда!» чи «Та яка ж він зануда!» — очевидно, така опінія склалася тому, що я надмірно доскіпливий у творенні коментарів та приміток до своїх видань, а видав я їх понад півсотні, а ще більше тому, що маю негарну звичку вказувати колегам на їхні фактичні помилки, а кому таке подобається? «Він завжди і в усьому всіх поправляє!» — сказала негаційно про мене одна з колежанок, яка була по-особливому недбала, складаючи коментарі, та й видала дві чи три книги і вважала це своїм подвигом. Отже, мене за доскіпливість не любили, але в своїх випадах мали рацію: я не тільки вельми ретельно й уважливо складаю коментарі, а й маю, без похвальби кажучи, немалу ерудицію, і то з тієї причини, що природа дала мені велику пам’ять, а ще й здатність синтезувати факти, і таким я залишався не лише зрілим, а й молодим, — ось чому, замість по-козлячому тішитися, що в мене відбулися такі емоційно важливі події, як перше фізичне зближення із жінкою, я вдався до розумових рефлексій: вони завжди були мені цікавіші емоційних. Коли це занудство, ота надмірна доскіпливість, то я таки зануда, а таких, як правило, не люблять, передусім жінки, однак я своєї природи не бажав ніколи змінювати; зрештою, на моє переконання, така риса конче необхідна науковцю, коли вважає себе серйозним, принаймні верхоглядства чи помилок у такий спосіб може уникнути. Я ж звик усе аналізувати — і не тільки на рівні синтезу, а й на рівні кросворда, тобто творив систему кліток і гнізд і давав до них навідне — очевидячки, це також властивість моєї вдачі. Але кросворди можуть творитися не лише в науці, як метод досліду чи й буквально, вони можуть учинюватися, як показує скрипт, і в житті; один за життя створює одного, інший — ряд, я ж учинив тільки цього і, признаюся наперед, зазнав нищівної поразки, яку цим писанням і намагаюся осмислити і з’явити, бо невідь-чому, хоча й минуло відтоді безліч часу, вона й досі гнітить мені душу і не дає тієї історії забути, залишаючися постійно докучною.

Щасливо уникнувши розмови з господинею того дня, коли приводив до себе Іру, не міг її уникнути наступного дня, і це була перша думка, як тільки прокинувся. Спав зле, напливали якісь мариська, які не вив’язувались у жодну історію, а складались у хаос спалахів-кадрів, щось на зразок пізніх фільмів Параджанова: яскравих, але цілком алогічних; відповідно, все те вимилося з моєї голови, щойно розплющив очі, тобто вони були, кажучи фігурально, розбиті й розтрощені пострілом отієї цілком реальної думки про наступну розмову з господинею. І я вирішив не відкладати того далі, бо навіщо продовжувати собі муки? Господиня вставала рано, я ж встав набагато пізніше, отже, коли розмова затягнеться, доведеться пожертвувати сніданком. Одягшись і вмившись із умивальника, що стояв тут-таки, у кімнаті, і збігавши до туалету в глибині двору, за хатою, легенько застукав до її дверей. Почувся покрик старої ворони, і я переступив порога — стара сиділа якраз навпроти дверей у старовинному, облізлому від часу фотелі, як королева в казках, і дивилася на мене важким оливом очей.

— Не хотів учора вас турбувати, — сказав мій бридко улесливий, тобто надмір чемний, голос. — Було у вас темно.

— І добре зробили, — озвалася господиня, — я вчора погано себе почувала.

— Це на погоду, — мовив той-таки противний мій голос. — Чогось хотіли?

— Ми з вами домовлялися, — каркнула ворона, — щоб не водили в мій дім компаній та дівок.

До речі, сісти мені не запропонувала, тож стояв перед нею, як учень, котрий провинився, а вона в тій ситуації — ніби розгнівана вчителька.

— І я виконував обіцянку, — сказав уже нормальним голосом. — Компаній, самі знаєте, в мене ніколи не бувало, навіть на день народження, і привів сюди не дівку, а свою дівчину; був-бо дощ, то де мав подітися?

— А я думаю, що це була дівка, а не ваша дівчина! — каркнула ворона. — Вели себе непорядно. Бо коли б це була ваша дівчина, то відрекомендували б її мені.

— Не хотів турбувати, — пробелькотів я. — Але вона — моя дівчина; давніше ми зустрічались у Києві, а цього разу хотів їй показати наші місця.

— У дощ? — каркнула ворона.

— Коли призначали побачення, не знав, що буде дощ, — спокійно відказав я.

— Так от, шановний, — сказала густим, я б сказав темним, голосом господиня. — Я не бажаю, щоб ви водили в мій дім дівок, бо це порядний дім.