Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Поверненням хоча б на кілька днів додому Станіслав прагне подолати і свою самотність. Це проявляється не лише у знайомстві та легкому флірті з молодою жінкою, схожою на Леоніду (вона була її племінниця), а й у відчутті власної потрібності тітонькам, які тут, у провінції, завжди його чекають. Таким чином, у цій частині паралельно розгортається теза заспівного твору про обопільну потрібність. Приїзд Станіслава є для тітоньок святковим ритуалом, у якому присутні таксі, щедрий стіл, подарунки, шампанське, а також рідкісною нагодою виговоритись, одержати співчуття і розуміння. Кожній племінник привозить індивідуальний подарунок, з кожною має окрему інтимну розмову.

На тлі цих наскрізних екзистенційних мотивів постає семиструнна гама тітоньок «великого музиканта» — у композиційному плані частина надзвичайно віртуозно вибудувана, мабуть, тому у книжці вона виділяється окремою коштовною перлиною і запам’ятовується найкраще. В українській літературі ідея такої побудови не нова: згадаймо відомий цикл «Сім струн» Лесі Українки, де кожен вірш не лише мав назву струни, а й передавав тон-настрій однією з семи нот. У повісті В. Шевчука кожна з тітоньок так само уособлює щось — певний характер, настрій, життєву позицію, власну долю. Прикметно, що кожна має і якусь родзинку, яка ще більше увиразнює, індивідуалізує образ.

Так, струна перша (До), найнижча нота — тітонька Настуся, найстарша, найпоміркованіша. Дім тримається на ній, бо вона, не маючи ніякої професії, є домогосподаркою. Має вольове, з підгарлом лице, між брів — велику родимку. Таємно палить, любить носити плаття з великими квітчастими візерунками. Струна друга (Ре) — колишня друкарка тітонька Марія (Маня), бадьора і весела. Таємно любить випити. Третя (Мі) і четверта (Фа) струни — близнючки Ольга й Олена, обидві телеграфістки. Ольга вирізняється мудрістю. Олена мала чоловіка, що був поетом «із башти слонової кості». П’ята струна (Соль) — тітонька Людя, худенька, хвороблива, із голосом пташки, постійно ламає кістки, а в кімнаті має нелад. Молиться перед іконкою святого Леоніда. Шоста струна (Ля) — тітонька Броня. Її волосся фосфоризує, бо фарбоване фіолетово, а «очі палали, як розпечені бляшки». Це «жена совєцкого офіцера, которий погіб смертю храбрих». Сьома струна (Сі), найвища нота — наймолодша тітонька Віра, колишня бібліотекарка, єдина з вищою освітою. Найінтелігентніша, одягається зі смаком, вродлива й зараз. Захоплюється любовними романами, бо в молодості пережила їх декілька.

Отже, всі вони — дуже різні. Рівняє їх відсутність власних сімей, а також самотність кожної. Але спільний дім об’єднує їх, як і одна на всіх збережена долею дитина — племінник. Однак гама їхнього співжиття не ідеалізується, навпаки — вони постійно «гризуться» між собою, відповідно їхні стосунки описуються у прикметних «прозових» подробицях, відповідною лексикою. Перед читачем постають картини звичайного життя провінції, яка має переважно непривабливі фарби, але своєю справжністю, первинністю, щирою простотою — неодмінні переваги. Недарма без того пекла своїх стосунків тітоньки не можуть жити. Про нього знає і Станіслав, однак з міста, від своєї самотності, навіть слави відомого піаніста тікає саме сюди, в цей дім, бо переконаний: «Рідний дім — це як гавань для втікача».

Прикметно, що поетична пластика у цій частині так само присутня. Вона розлита в усьому тексті, починаючи від окремих деталей і закінчуючи візійними епізодами, що у вигляді сну чи марення переривають сюжет. Як приклад: дівчина йде до колонки з водою і раптом прозоріє й розчиняється, «ніби створена з диму». Подібні епізоди виконують акцентну або ж символічну роль, як химерний сон-марення Станіслава, в якому для спільного фотографування сходяться родичі, знайомі, померлі й живі, люди з минулого і з теперішнього.

Взагалі мотив сну є особливим у творчості Валерія Шевчука. У другому творі книжки — «Зачинені двері нашого „я“ (Історії зі сну)»— сон не лише образ минулого, а й головний чинник сюжету, композиційний стрижень, за допомогою якого стирається межа між реальним і уявним. Більше того, сон як прийом допомагає художньо осмислювати, що є для людини її пам’ять. Власне, цей Vox є своєрідною філософією індивідуальної пам’яті . Всі п’ять «історій» є історіями із минулого, яке має той же вимір свого існування, що й сон, як вияв найінтимнішого, найсокровеннішого, іноді підсвідомого — все це «зачинені двері нашого „я“», які для світу нічого не важать, зате індивідуально можуть змінити навіть усе життя.