Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Саме доброта могла б згармонізувати світ, бо вона лежить у його основі — ця думка продовжується в наступному розділі «Картина друга. Зимова, з приміським лісом» . Взагалі, ця частина з попередньою пов’язується темою доброти. В центрі — історія життя Анатолія Сиротюка, до якого має постійну причетність брат героя-оповідача. Саме цей брат у його долі й виконує добротворчу місію, яка почалася ще з їхнього спільного дитинства й триває нині. Крізь реалістичний опис різних людей, житейських картин, які у творі виконують роль більше необхідного тла, пробивається притчевий паросток про самотність і фатальну незахищеність людини в цьому світі, порятувати яку можуть найперше доброта і співчуття.

Чому картина саме зимова? Мабуть, не лише тому, що основна дія, крім дії-спогаду, відбувається взимку (герой-оповідач і його брат новорічного зимового вечора їдуть у віддалений район Києва — Біличі — «рятувати» Сиротюка). Дощ, обов’язково присутній у тексті Шевчука, тут замінено на сніг. Автор також виставляє на розгляд і для роздумів дві яскраві, котрастуючі картини: спочатку «танець тіней» — старіючих однокласників у воді, які зібралися на зустріч, а насамкінець — новорічний танець у приміському лісі, довкола вогнища незнайомих людей, до яких приєднуються лише брат і п’ять малолітніх племінників Сиротюка. Герой-оповідач і Анатолій стоять мудрими й самотніми «ідолами», бо «щось у цьому світі згубили чи не знайшли», хоч як би до нього не придивлялись. А може, просто не зуміли придивитися?

Останньою у книжці частиною роману є «Колапсоїд». Тут Валерій Шевчук пропонує свою версію розуміння стосунків людини зі світом. Водночас вона є мовби своєрідним резюме в тому цілісному плетиві — художньому дослідженні міфу мертвого дому.

Сюжет починається з того, що головний персонаж одержує від батьків листа з повідомленням про знесення їхнього будинку. Розуміючи, що все старе мусить відходити, поступаючись місцем, він намагається розбудити в собі «радість звільнення», однак його душа протестує, відчуваючи, що саме так «людина вмирає» — коли розриває свої глибинні зв’язки зі світом. У цьому разі їх уособлює рідний дім, де ще живуть його батьки.

Ця частина філософічніша, ніж попередні. Герой більше роздумує над своїми відчуттями, аналізує свій стан, який означується «дивним латинським словом collapsus» — у душі поселяється неспокій, невпевненість, самотність. Автор розділяє твір на кілька частин, у яких з різних боків обстежує наростаючий колапсичний стан свого героя. Наступними струсовими подіями після того повідомлення стають: його звільнення з роботи через прикрий випадок з начальником, а також інтимна зустріч зі своєю колишньою дружиною («Тонка нитка з бабиного літа»).

Прикметно, що твір цей писався в 70-ті роки, в ньому використано власний тодішній життєвий досвід, відчутно дух радянського часу, зокрема через його прикметні атрибути, як-от членство в компартії чи рутинність тодішньої школи. Тому, звичайно, його можна прочитувати конкретно-історично. Однак Шевчук належить саме до тих митців, що дають підставу бачити його текст поза часом і соціумом (як і його герой раптом побачив свою стару вчительку «не ковачем наших бідних дитячих душ під шаблони», а як звичайну людину, в поношених черевиках і простих панчохах), у руслі насамперед уселюдських проблем і мотивів. Особливо це підтверджують такі вишукані художні пасажі, як вставна новела «Пісня піску», де йдеться про вічний двигун усього сущого — Дух, що пробиває будь-яку твердь, хоч і сам є твердю, аби тільки людина спроможна була його вловити, оцінити, нехай і не відразу. Адже лише той «Кущ бузку» — його образ є центровим у однойменному розділі — як втілення вічного Духа, у кожного свій, лише він здатний уберегти від колапсоїдного (замикаючого) стану.

Взагалі ця частина тим і прикметна, що в ній важливими є не стільки роздуми-версії про причини колапсу, як психологічно точно, через сюрреалістичні візії, сновидіння передано відчуття персонажа у процесі поступового завмирання, втрати свого первісного енергетичного єства, розчинення у світі змертвілому, колапсоїдному. Тут контрастно постають притчеві образи батьків героя у спільній кулі, куща бузку — як втілення ідилії їхнього життя. Той кущ викорчував бульдозер, коли валив дім, але найголовніше, що він, як найсокровенніше й незмінне, лишається в пам’яті сина, — саме тому той робить спроби вирватися з обіймів змертвілого світу. Одна з таких його втеч — фатальна, кульмінаційна втеча «у зону», в якій є здичавіла кішка, прогнила лавочка, тиша-порожнеча, сліпий чорний пес, туман… «Філософія» зони вбивча — з неї нема вороття. Однак Vox п’ятий завершується все-таки символічним поверненням героя додому, в химерний спосіб: під товщею води на таємну вечерю сходиться весь його рід. Ця символічна сцена наприкінці завершальної частини (подібно й до інших) озвучена апофеозним голосом автора, який і сам у житті зумів зберегти «живу суть людини», а також і світу, що оточував його щільним кільцем, але не розчавив, не впіймав.