Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Спокійно його розглядаю: двоповерховий, із бляшаним дахом і з кількома коминами на ньому, з вікнами, затуленими віконницями, з лівого й правого крила в нього дощаті прибудови: входи зі сходами на другий поверх — у галереї, яка також покрита старою бляхою. Ті сходи виводять на веранду, а вже з веранди — двері до квартир: по двоє дверей з одного і з другого боку. Отже, квартир перший і другий поверхи мають по чотири, всього — вісім. Дім стояв під горою, в якій де-не-де виступали скельки — як зуби; найближчі сусіди жили метрів за сто чи й більше. З лівої руки на гору тяглася ґрунтова дорога, що була й не зовсім ґрунтова, а часом і кам’яна — це там, де скеля проступала із землі.

Недаремне називаю той дім мертвим, бо його вже й справді на землі біля тієї гори й дороги й біля невеличкої річечки, що тече внизу, густо засипаної каменем і зарослої зіллям, нема. Зараз там порожнє місце, засаджене кропивою, чорнобилем і здичавілими кущами бузку. Знаю, що раз на рік, у травні, той бузок буйно спалахує цвітом, і його там так багато, що не встигають обламувати закохані чи й просто ті, котрі проходять мимо. І бузок той палає, ніби холодний вогонь, — я бачив це кілька разів, бо лишень кілька разів приїжджав у рідне місто — зараз живу в місті іншому. Сумно дивився на те буяння бур’яну, кущів та квіту, але тоді, в тому місці, де той дім стояв, він мені ніколи не привиджувався, адже саме там його по-справжньому не було.

Часом мені здається, що причина цього навадження із мертвим домом та, що будинкам годиться жити довше за людей; він і справді пережив, очевидно, кілька людських поколінь, бо, судячи зі стилю, коли те будування можна назвати стилем, простояв на своєму місці років зі сто, але я нічого не знаю про людей, що жили в ньому раніше; нічого не відаю, навіть у який спосіб поселилися там люди, яких я у домі застав: чи прийшли в нього недавно, чи жили в ньому поколіннями; знаю лише: тільки одна родина поселилась у домі пізніше за мене, тобто від початку моєї пам’яті, а ще народився Олег Велет, а друге, що достеменне знаю: ніхто із них не залишився у цьому світі, крім мене, живий. Саме через цю дивоглядну ситуацію я й завбачую те, що цей дім так невідступно супроводжує мене і що він «неначе цвяшок, в серце вбитий» мені, і я від цього не можу ніяк звільнитися.

Ніколи не займався літературним писанням, може, тому, що не хочу уподібнюватися до одного із пожильців мертвого дому — Георгія Ковальчука, людини без обох ніг, що писав цілком бездарні повісті у романтичному стилі початку XIX століття (про нього мова вестиметься), але іншого способу звільнитися від привиддя мертвого дому вигадати не зміг, а останнім часом це привиддя починало мене гнітити. Інколи по-дурному здавалося, що той дім, являючись мені, вимагає в мене саме такої акції, хоч я й розумію, що опис мій нікого в цьому світі не здивує, адже йдеться в ньому про елементарних людей та елементарні, пережиті ними, історії. Апокаліптичний був лишень кінець мертвого дому — він, гадаю, й надає цій історії трохи моторошного присмаку, хоч кожен кінець, у суті своїй, завжди моторошний — ми, люди, чомусь завжди жахаємося конечності та безвідворотності.

В квартирі № 1, побіч із нашою, де жив я із матір’ю, мешкав рахівник Іван Касперович Кущ, сухий чоловічок з довгим, спокійним, навіть завмерлим обличчям, який ходив завжди в одному й тому ж костюмі, котрий був уже подекуди залатаний, а штани — із бамбухами на колінах, завжди з краваткою біля рябої сорочки, краватка невправно зав’язана — її він весь час поправляв, стягуючи на горлі. Ходив випростано, ні з ким із сусідів не вітався перший, але за ним можна було перевіряти годинника, принаймні мати моя, виглядаючи з вікна, казала:

— О, вже Іван Касперович пішов на роботу, значить, восьма.

Повертався додому він о пів на сьому, повільно підіймався по сходах, зрештою, ніколи не ходив кваплячись, переходив веранду і виймав ключі, подзвонюючи ними. Відмикав двері й ховався за ними. Скидав костюма, охайно вішав його в шафу, одягав домашні штани і йшов на кухню чистити картоплю. Його дочка Галинка, а моя приятелька, була так само натренована на час, як і він, бо кидала нашу дитячу компанію й бігла додому. Дивно точно відчувала, коли мав прийти татко: раптово завмирала, очі її при цьому своєрідно заскалювалися, а тоді, як дорослі жінки при сварці, вдаряла руками по стегенцях і казала:

— Ах, вже татко прийшов! — і бігла, хутенько збираючись по сходах.

Батько зустрічав її блідою усмішкою, а вона крутилася біля нього й щебетала в той час, коли він виструнчено сидів на ослінці й чистив картоплю.