Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Це ж він тобі, дурна, казки розповідає!

— Ну, не така я вже мала, — смикала плечиком Галинка, — щоб мені казки розповідати.

Але в інші часи мені здавалося, що він тих чорно-білих коней і справді бачить, бо й мені часом ввижалися дивні й чудні речі.

Так бувало в них у мирні дні, а немирні приходили тоді, коли до Ольки прилазив її любас Микола. Микола був горилоподібний, з неголеним сірим обличчям, з розкуйовдженою чуприною і з червоним носом. Очі в нього ніби заливалися кров’ю, і коли дивився тими очима, то мені мурашки по спині бігали — був то звір, не людина. Коли ж він ішов сходами, то ті рипіли, стогнали і аж попискували, Микола сипко дихав, гейбито й справді був ведмедем, котрий лізе на мед. Підходив до дверей першої квартири і чемно стукав. Відчиняв Іван Касперович, синів, і блідів, і починав говорити щось скоромовкою. Ведмідь-Микола мовчки й тупо на нього дивився, відтак простягав кошлату лапу, хапав Івана Касперовича за одежу і викидав його на веранду, а сам без перешкод заходив у квартиру, де його з радісним окриком зустрічала Олька. Коли була в хаті Галинка, то вилітала й вона, а Іван Касперович стояв біля вікна й безмовно плакав.

— І знаєш, що мамка сказала, коли татко заявив, аби Микола не приходив? — спитала у мене Галинка, а що я не міг того знати, доказала. — «Якщо ти мужчина, прожени його, буду твоя! Ти ж за свою жизнь нікому не дав, хто тебе обідив, у морду!» Отак сказала таткові мамка…

Уявляю собі ту сцену. Малий, інтелігентний Іван Касперович, що стоїть на кухні в жіночому хвартушку, бо завжди його одягав, як порався, і груба, п’яна бабера з налитим червоною барвою обличчям, яка відверто з нього насміхалася.

— Коли мене не любиш, а того барбоса, — казав тихим голосом Іван Касперович, — іди до нього, а мені дай спокій!

— Какой ти хітрий! — казала Олька. — Брошу тібє квартіру і уйду? Нєт, уході сам!

Якось бачив його на веранді, можливо, після чергової такої сцени. Іван Касперович стояв і тер пальцями скроні. За вікном спалахувала блискавка, гриміло й періщив дощ. Він же стояв біля відчиненого вікна, і той дощ засипав краплями його лице. Стояв і дивився; можливо, тоді й бачив у небі степ, по якому мчать розбурхані, майже божевільні коні. Весело й гарно розпущено в них гриви, по-молодому блищать їхні очі — з тих ото очей вряди-годи і вдаряють блискавки, і це їхні копита гримлять об твердь небесну — коні летять, вільні й нестримні, а може, грім — то іржання тих коней? Навколо тужавіли сутінки, і, можливо, він бачив міст. Міст, який з’єднує цю веранду й дім наш із тим небом-степом, а він, Іван Касперович, ніяк не зважиться на нього ступити. Чи не тому на його обличчі така туга й розпач, наївно думав тоді я, невідривно на нього дивлячись зі своїх дверей.

Помітив мене, як і те, що я так на нього дивлюся, зирнув трохи випитими й несамовитими очима, відтак зачинив вікно і рушив по сходах униз; я знав куди — у сарайчик, де струже свіжі соснові дошки євангеліст Сухар. Іван Касперович сідав на лавку біля сусіди, виструнчувався і мовчки дивився, як ходить у вправних руках столяра рубанок. А той ніби не звертав на нього уваги, а плавко посилав по дошці інструмента, і той рубанок стесував із дошки тоненьку, як папір, стружку.

— Не заваджу вам? — питав чемно Іван Касперович.

— Розкажіть, що там у вас на серці зібралося, — мовив євангеліст Сухар. — Що приходить у розум, те й кажіть, бо так не ви промовлятимете, а дух живий.

Очевидно, той Сухар був трошки божевільний, бо говорив якось штучно, патетично, а може, це він цитував Євангеліє, не знаю, бо я Євангелія ніколи не читав навіть і в пізніші часи.

— Думок не зберу, що мені робити, — казав Іван Касперович. — Коли б не дитина, покинув би її, а сам пішов би світ за очі, хоч квартира належить мені, а не їй.

Євангеліст Сухар мовчав. Посилав рубанка і знову стесував тоненьку, як папір, смужку. І пахло в його сарайчику якось особливо, а в дощ поготів, свіжо й гарно пахло: сосновими стружками, і сам євангеліст Сухар пах сосновими стружками.

— Хай би я пропав, — казав Іван Касперович. — Але дитини жаль, дитини!

— Дітей тра жаліти, — мовив євангеліст Сухар. — Діти — наша надія, що кінець світу буде не тепер.

— А хіба це не кінець світу, коли вдома пекло? — питав тонко Іван Касперович.

— Кінець світу буде тоді, — відказував поважно євангеліст Сухар, — коли в кожній родині зробиться пекло. Тоді постане народ на народ і царство на царство, почнуться землетруси, а місцями й голод. То буде початок терпінь породільних. А ще діти постануть на батьків і смерть їм почнуть заподіювати. І всі будуть один одного ненавидіти. А хто витерпить до кінця, буде спасенний…