Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Переді мною горби, притрушені легеньким снігом, на цьому тлі по-особливому голими й самітними видаються дерева; саме ці дерева на снігу й викликали в мене це почуття — затаєний, глибокий і не зовсім зрозумілий стогін. Дивився на того краєвида за вікном (квартиру я змінив, цього разу найнявши однокімнатну на дев’ятому поверсі) і думав не так про власну самотність, як про неможливість обійти відчуття тихого спокою смерті, приреченості чи застиглості. Восени завжди відчуваю щось таке, але не завжди однаково. Не завжди душа моя — розкрита рана перед голим небом, навіть таким убогим, як оце зараз, не завжди пробуваю у стані колапсу, бо назагал я людина не песимістичного світовідчування. Але щоб це надійшло, треба, аби у душі бозна з яких причин чи побудок згустилося сіре, те, чого не помічаєш щодня, те, що крапає в душу по краплі. Тоді роздивляєшся раптом навкруги і чуєш, як у серці бринькає увіч розладнана струна. Коли живеш сам, це простіше, а коли поруч квокче про кофточки й туфлі дружина й репетують як навіжені діти? Це, однак, не моя доля, а мого найближчого університетського товариша, з яким тепер зустрічаюся, може, раз на рік: ми вже не хочемо розуміти один одного так тонко й докладно, як прагли цього бувши юнаками. Але це довга пісня, і я думаю про те мимохіть, бо сьогодні замкнутий у малій клітці позиченої кімнати і не маю потреби бігти, як завжди, на роботу — сьогодні в мене така собі непередбачена неділя серед тижня; така неділя, однак, у мене буде завтра й післязавтра, скільки витримаю. Тобто маю непередбачену відпустку, за неї навіть виплатили гроші, бо цього року у відпустці не був. Таке сталося вперше відколи закінчив університета — скільки це минуло тих років. Я пробую порахувати, але ні, це заскладна арифметика, нічого вона мені не дасть. Та всі ті роки були, всі вони залишились у маленькому музейчику, де мав щастя щодня дивитися на суху, аж до черепа пристала, шкіру обличчя мого зава; зрештою, мені не було там погано аж до того дня, коли сталася… ну, ота випадковість чи, може, зачіпка. Мав поруч ще одне обличчя, цього разу жіноче, моя «колежанка», як називав подумки, — вічно загнана, часто й невдоволена: в неї діти, чоловік, стільки всього треба: попрати, наварити, скупитися, те-те-те-те — мимохідь кинутий погляд, начебто винуватий у тому передусім я; запитання в іншій ситуації: «А чому ви такий жононенависник?» — «Тому, — відповідаю подумки, — що не я покинув свою дружину, а вона мене!»

Думаю про голі дерева на снігу, застиглі й сонні, вони начебто спокійні, але на них печать сумирної і мирної смерті. Думаю про ці дерева, бо щодня їх бачу, щодня сприймаю мирну приреченість, і на душі від того виринає незбагненний біль.

У день, коли мене шпигнуло викинути того «коника», було так само. Вперше за всі оті роки не захотілося йти на роботу. Прокинувся із відчуттям, що попідпухали очі, тіло злегка ломив ломець, зирнув на годинника: за чверть восьма. Вдягтися, з’їсти яєчню з двох яєць і запити це кавою я встиг би. На роботу не так і далеко: мені на дев’яту. Але не міг і пальцем кивнути, тіло, здавалося, втратило звичну рухливість. Кілька років тому почав повніти, тепер уже зовсім огрядний, хоч мені тільки тридцять з лишком. Харчуюся абияк, але воно приходить несамохіть — це як щось незалежне від мене. Може, в той ранок в організмі відбувались якісь зміни чи метаморфози, бо розплющити очі ставало просто неможливо, а може, втрапив у черговий приступ колапсу? Відчував біля очей підпухлі набрезки, все моє огрядне тіло стало по-справжньому важке, м’язи безживні — робився великою, розплилою грудою, з якою годі впоратися. На щастя, те не тривало довго, але досить, щоб злякатися — кому потрібний буду отакий грубий, важкий і битий правцем. У глибині мозку постав образ батьків моїх, котрі й досі не могли звикнути до втрати власного дому і гнізда, та й сестри, яка має з дітьми стільки клопоту; ні, прихистку не знайти.

«А може, вдруге оженитися?» — подумав, але з нехіттю, бо чи здатен я хоч на малий романтичний сказ? Ні, душа моя холодна. Зрештою, жінки чи там дівчата це безпомильно відчувають, а може, безпомильно відчуваю я їхній до себе неінтерес: холодна душа й огрядність — це супроти жінок непоганий захист, як бридкість старих дів не менший захист проти чоловічих зазіхань.

У той ранок я, здається, старів. І не тому, що до мене прийшло відчуття безпорадності — то щось посередньо-допоміжне, я старів, бо старіти природно для людини: життя організму нашого у безперервних стрибках; він умирає щодня, як мертві стають відрізані нігті чи волосся; розкладається сам у собі, але навіщо нам про це знати? Важливо, чи здатен розсклепити очі й зустріти нового ранка усмішкою чи лихим настроєм. Я ж не міг звестися з ліжка, хоч звестися конче необхідно.