Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Вулиця впирається в малий лісок. Тут на краю його — лавка, і саме до неї я простую. Здається, з’явилось у мені щось зайве, не зовсім збагненне — хворий клаптик землі, вкритий сіллю, і, як не безглуздо це звучить, у глибині себе я сам, на спечній землі, розпластаний і напівживий. Здається, серце моє й досі стиснуте від пострілу випускної труби, що розстріляла мій сон; сиджу на лавочці й хочу струсити із себе запаморочення. День наді мною голубий, аж блаватний, сонце наді мною золоте й молоде; щось у мені є зайве, і не можу з ним упоратися; рука прямкує до кишені, впливає у темну печеру і плаває там, щоб знайти вчорашнього листа.

Ну от, сиджу й дивлюся на знайомі старечі літери — зміст цього листа, як дерево, об яке впираюся спиною, — сухостій; я наче бачу далекий краєвид, і хату, і садок. Батько розчинив клітку із кроликами, і в руках у нього оберемок яскраво-зеленого зілля; мати прополює города, і в неї в руках також яскраво-зелений оберемок. її біла хустка палає під синім небом, а на вустах теплий усміх.

Я ховаю листа й закурюю. Дим виплітається з моєї сигарети й виписує переді мною на голубому пергамені неба якісь химерні рунічні письмена…

Великий сад, наче біле море; великі, надуті кулі, міцно причеплені канатами стовбурів, палають у ясному сонці; над головою широчезне голубе шатро, і дорога, яка тече між дерев, зманює мене. На жаль, знаю, куди вона веде, — одна зі знайомих мені не вельми численних немощених доріг. Великі кулі яблунь гудуть од бджіл; в душі в мене поступово вияснюється, хоч очі підпухлі від учорашньої пиятики, а в пальцях ще живе трем. Спереду, з боків і ззаду дзенькочуть, наче розбивають кришталь, синиці; можливо, там далі й жайворон озветься, і в мене остаточно ввійде настрій мандрованця, адже світ навколо — кулі оці квітучі й шатро широчезне. Але дорога все-таки елементарна: з одного боку прив’язана до будинку, в якому я недавно прокинувся, а з другого — до будинку, куди простую. Там, за тією першою хатою, сіре збовтане озеро — мій ранковий настрій, і я вряди-годи озираюся, щоб не нагнало воно мене, як скручений кільцем змій. Стає важко втримати недовідоме хвилювання, а може, й острах, хочеться пришвидшити ходу — страх від нічого і без нічого, створіння мусянжове із молотом у тремких рученятах. Я йду, віддаляючись від учорашнього дня й вечора учорашнього, жаль там і знесила — два звірі допотопні. Вони вчора, признаюся, подолали мене, догнали серед юрби й звалили ниць: довкола пливли й пливли люди, сотні постатей і облич, але ніхто не побачив того відчайного герцю на асфальті: два звіра жерли моє серце. Моя кров стояла на тому асфальті червоною калюжею, сотні червоних ніг оминали мене, розтерзаного, і двох звірів жируючих — саме тому і йду оце від учорашнього дня, саме тому й озираюся — вони можуть мене наздогнати. Причина того лихого настрою лежала, списана знайомими старечими літерами, в кишені; думка про те перелітає через мозок, але я не затримуюся біля неї. Довкола все-таки чудовий світ: кулі гудливі й білі, коливаються і наче хочуть зірвати тугі чорні канати стовбурів, небо погідне й мирне — вперше бачу так це небо і відчуваю чарівний його спокій. Несу в кишені клаптя списаного паперу туди, до приміського села, де живе моя сестра, — йти мені півтори години. Навколо безлюдь, тільки жайворонок над головою привісив до блакитного шатра дзвінка і повідає мені про себе. Там, у небі, — спокій, срібло лите й синява непорушна. Зупиняюся, щоб пильніше дослухатися до того дзвону, але відчуваю запах пивниці, в якій провів учорашній вечір, і бачу червоні обличчя, що коливаються довкола мене, наче карнавальні ліхтарі, відбиті у кривих дзеркалах…

Дві юрливі грудочки мчать мені назустріч: одна в платтячку, а друга в штанцях, замащених у глину. Вони біжать навзаводи, але стежка вузька, і дівчинка виривається вперед. Хлопчик завзято тупоче босими ніжками ззаду, і від того, що він відстав, у нього скривлене до плачу обличчя.

Падають на мене одне за одним, як дві гарячі пташини, і я підхоплюю на руки обох.

— Дядьку, дядьку! — кричить мала. — А та лялька вже зламалася!

— В мене пістолет бахкає! — кричить і хлопчик.

— Ти мені полагодиш ту ляльку, правда?

— Тато пістолета приніс, а я — бах-бах!

— Тато поїхав, а мама не може полагодити.

— Галько, Галько, дай я розкажу про пістолета…

Ми йдемо вузькою стежкою, і нам нелегко простувати, одне тягне мене за лівицю, а друге за правицю. Вони — наче кошенята, впряжені у громіздкого воза — ступаю за ними важким кроком, отой віз важкенний — я; вони світять до мене розпашілими личками й наперебій розповідають: одна про ляльку, а другий про пістолета. Знову білий квіт навколо, знову розбухлі кулі дерев на чорних канатах стовбурів хитаються під оцим неозорим небом, вітрець їх колихає, а разом із ними й мене з оцими дітьми…