Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Річ у тім, що я тільки позірно спокійний, чорти, як-то кажуть, водяться і в мені, хоча й намагаюся тримати їх на короткому ланцюзі. Але трапляються хвилі, коли ці чорти з коротких ланцюгів зриваються і шалено кидаються гамселити ратицями мою втомлену і сколошкану душу, адже й зірватися можуть, коли та душа втомлена і сколошкана. Так і тепер, мені захотілося вилаятися, більше того, вразити чи образити ті колючі очі, котрі палали супроти мене, аж пекли; разом з тим був настільки потовчений, що міг би й розплакатися перед цим висушеним чоловічком, кандидатом на мумію — цікаве то було б видовище, адже ти огрядний і незграбний, у тебе сальне, кругле обличчя, а підборіддя подвійне, тобі, сараче, плакати не тільки гріх, але й непростимий переступ, хай би яка тонка душа ти був. Огрядний молодик, який плаче перед висушеним жовтяком, — я здригнувся від огиди. Ні, не вилаюсь і не розплачусь, а таки мовчатиму. Однак свердлівні оченята на сухому обличчі (мені раптом мигнула думка: що знаю про його ставлення до мене, адже може ненавидіти мене так само і так само без достатніх причин) хотіли повної перемоги наді мною, вони запрагли стати по-справжньому начальницькими оченятами.

— Ви мене зрозуміли, — сказав зав, і шкіра ще тугіше обтягла кістки обличчя, так бувало завжди, коли говорив, — бо коли це повториться, змушений буду накласти на вас стягнення.

І ота канцелярська фраза чи й саме слово «стягнення» якось так «стягли» мого поколоченого мозка, що він через язика й вибовкнув оту жорстоку й непотрібну фразу, від якої й зараз мені соромно, а на душі шкребуть коти. А може, вона випала з мене, як бомба із літака, коли щось негаразд із люками, і от вам готове нещастя (в газетах не раз писали про такі загублені бомби, навіть і ядерні, і це щастя, зітхало, читаючи ті газети, безліч людей, що вони не розірвалися). Але моя розірвалася. Бо я сказав:

— У вас сьогодні що — запор?

Те, що побачив наступної хвилі, змусило сторопіти. Еге ж, сторопів і стояв, як бевдзь, бо отой чоловічок переді мною, сухар сухарем, людина з іншого часу, чоловік-рипучка, жовчний і немилосердний, навряд чи кимось у цьому світі люблений, чоловік-гореначальник, зневажати якого мені належиться як підлеглому, той чоловік раптом густо почервонів, його сухе й жовте обличчя запалало, як мак, а очі перестали бути колючими і свердлівними, а стали голубі й болющі, плюснувши на мене таким жалем і такою образою, що зрозумів: сталося казна-що, чого не повинно бути, що я впав у якусь брутальну недоречність.

— Негідник! — пробурмотів він і, вставши, за мить голосно гримнув дверима. Я чув, що біжить коридором, що тікає від своєї і моєї ганьби, і несамохіть торкнувся власних щік. Вони палали, начебто весь вогонь завового обличчя перелився в моє.

Це був один із тих моментів, про які людина не любить згадувати. Але все, що сталося, сталося не від мого лихого серця, а ненароком, одне слово, вибовтом. Я прагнув ще врятувати себе, засвистів легковажно й спинився коло вікна. Вікно виходило у дворика, оточеного зусібіч стінами. Така собі кам’яна яма, подумалося; на асфальтовому п’ятачку бив м’яча рукою хлопчак, м’яч відскакував від асфальту і знову вдарявся об нього — рука немилосердно лупила й лупила. І невіть-чому згадав свою сестру у перших, не ту, рідну, що живе в приміському селі, а іншу, майже зниклу із пам’яті, — доля її була сумна, як і цей сірий дворик. Доля її — оцей м’яч, і хтозна-чому в неї так складалося, але на неї притьма валилися всі нещастя світу, і це в той час, як ім’я мала — Любов. По краях дворик обріс кригою, і коли хлопець потрапляв ногою на льодок, я, навіть тут за вікном, чув своєрідний скрегіт. Моє обличчя вже не було червоне, бо щосили хотів забути те, що сталося; власне, не міг про те думати — був усе-таки винуватий. Але чогось чекав. Адже мій зав не ходитиме вічно десь там, за стінами, він охолоне й повернеться на місце своєї служби, адже без нього все тут піде шкереберть (принаймні він у цьому переконаний і не раз нам про це заявляв), отож розминутися в цьому світі ніяк не можемо, а рано чи пізно маємо подивитися один одному у вічі. Тоді й вибачуся, і всій цій безглуздій історії настане кінець, надто вона незначуща. Все трапляється в житті, особливо, коли працюєш у такому тісному товаристві, чи «калефтіфі», як любить казати наш начальничок. Відвідувачів приходить до нас небагато, і ми змушені більше дивитись одне на одного: два чоловіки й одна жінка. Щодо жінки, тут не вив’яжеться жодної романтичної історії, бо жінка біля нас ще сіріша, як той асфальт за вікном, вона має чоловіка й двох дітей, і в неї стільки клопоту, що, здається, тільки й думає про того чоловіка й дітей, окрім того, є ще пекуча проблема кофточок, спідниць, панчіх, колготок, туфель, білизни, пальт, комірів, накрить на голову — це вже зі сфери телефонових розмов; зрештою, вона про нас із завом знає куди більше, як ми про неї, бо жінки завжди і в усьому мають звідницький інтерес. Усе інше — сіре, непролазний чи, може, так здається, морок, а може, мені незвісні ті таємні закапелки, які ховає в собі ця проста душа. Отож для мене моя колежанка, як цей дворик, по якому вже бігає двоє дітей, а серце її — отой м’яч, якого вони дубасять ногами, посилаючи один до одного…