Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Він теж накінець заслаб. Усі слабнуть, — озивається Рисьо Шмідт. — Слухай, старий, аби не було ніяких непорозумінь. Пам’ятаєш, що Едек казав про оту мою підрежимну книжку, з якої я живу і вся опозиція живе? То моя штрафна квитанція, данина, відміряна жорстокій державі, контрибуція, здерта гнобителями з невільника.

Хтось із ошелешених глядачів починає тоненьким голосом скандувати:

— Польска! Польша! Вперьод, до пшоду!

— Пора, — шепоче Цабан.

— Ні, ні, — закриває мене собою моя Надія. Вона розпачливо плаче, а я гладжу її мокре волосся, яке при денному світлі червоне.

Сніг сипле, ніби хоче заспокоїти, знечулити, приспати. Чорне місто дивиться на мене невидющими очима. А проте це моє місто. Воно додавало мені страждань, і я не жалів страждання для нього. Місто невинних грішників, схожих на мене, грішного.

Так написав мені перед смертю мій приятель, мій опікун, мій хрещений батько, поет Антоні С. Несли його найближчі, і я теж його ніс. Увірвуся до вас раптово, дещо завчасно, як ви мене приймете, друзі? Увійду до вас обвугленим, зі страшним тавром смертного гріха на чолі. Боже, з любові до Твоїх заповідей зламаю цю Твою найсвятішу заповідь.

Є каністра, зрошена снігом, немов сльозами. Є сірники у тремкій долоні. У голові гупає. Водоспад розсипаних думок, дзеркальні відблиски подій, спів, як зойк, зойк, як гімн.

Засвічуються всі вогні в напівкруглій колонаді. Агенти починають відкривати тяжкі брами до пекла або раю. Рушили кінокамери, моргаючи червоними очицями контрольних ламп.

Міцно цілую Надєждині вуста, що розкриваються з безгучним риданням. Хочу закрити їх своїми губами, аби змовкли і не нагадували про недожите життя, незавершені мрії, незакінчені кохання.

Краєм ока бачу, що Тадзьо тяжко падає навколішки на розталий сніг. Пікусь кидається в сум’ятті, хоче бігти за мною, але якась раптова мудрість наказує йому лишатися серед живих. Рисьо Шмідт опустив голову, клапті нежданого снігу сиплються йому за комір. Цабан піднімає руку, немов подає знак, а, може, тільки благословляє.

— Прощай, Надіє. Якщо не після мене, то після кого-небудь наступного поета, робітника чи студента прийде раптова свобода, як несподіваний початок літа.

— Я кохала тебе все життя.

— І я тебе, мила, кохатиму так довго, скільки зможу.

Осяяння сяйвом. Так, бачу, пригадую вчорашню ніч. Несподівана ясність на порозі осінньої або літньої ночі. Раптова, всеохопна упевненість, що це ми, люди, ця ріка біологічної матерії, що плине з нікуди в нікуди, це ми створили Бога. Не за сім днів, а протягом століть льодовиків і тропіків, століть континентів, що народжувалися, й морів, що пересихали, століть розростання мозкових півкуль і відмирання зябрів, століть добрих і лихих, епох досліджених і досі вкритих таємницею, протягом усієї нашої людської вічності, ми з муками і болем, у поті чола свого, створили нашого Бога, Бога добра і милосердя, аби захистив нас від усесвітнього зла, зла космічного або принаймні від отого блакитного неба, що мече в нас блискавицями. Аби захистив нас від нас.

Бог існує. Бог, виліплений з наших електромагнітних хвиль або з якихось інших — породжених нашим стражданням, нашим розпачем, нашим гнівом. Бог, що протистоїть іншим богам.

Бог наш набирає сили, охоплює якнайдальші галактики, врешті колись він запанує над Всесвітом, нашим Всесвітом, бо нам нічого невідомо про інші всесвіти, і зробить нас обраним родом землі обітованої. Бог милосердя. Бог людей.

Я починаю поволі йти до того кам’яного підвищення, яке вінчає невисокі сходи. Ноги робляться важкими, і голова тяжіє до землі, з якої колись я виник і в яку мушу добровільно повернутися. Люди, додайте мені сили. Люди, додайте сили кожному на світі, хто зараз, о цій порі, йде разом зі мною на самоспалення.

Люди, додайте сили. Люди…

Коли б не звичка багато курити, шістдесятип’ятилітній Тадеуш Конвіцький цілком скидався на старого спортсмена з вольовим обличчям, короткою стрижкою, хрипкуватим голосом. Словом, хемінгуеївський тип. Ми зустрілися з ним в артистичному кафе у Варшаві і провели за кавою більше години. Відповідав пан Тадеуш неквапно, з поблажливістю й легким усміхом старого мудреця. Коли мені бракувало того чи того польського слова, Тадеуш Конвіцький великодушно кивав: «Говоріть по-українськи, я розумію». Отже…