Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Дивись-но, Тадзю, як легко вбити людину. Через півроку з ініціативи трудящих тебе разом зі сміттям вивезли б до приміського лісу, де ростуть останні гриби-псюрки й останні отруйні трави. Як легко обірвати чуже існування.

— А своє власне?

Він витяг з моєї руки цеглину, зважив її на долоні.

— Заберу собі на пам’ять. Буде моїм талісманом. Шматок смерті. Може, ви зголодніли? Я маю два шматочки цукру.

— Що ти верзеш?

— Я повинен би витерти вам лице. Але не маю хустини.

— То була остання зупинка нашої муки?

— Так. Попереду вівтар для офірування, — і він показав рукою на біліючий в імлі іконостас палацу заввишки аж до неба.

— Чому я не вбив тебе, якщо міг убити?

— У мене в кишенях нема срібняків. Моїм гонораром будуть п’ять сторінок прози, якщо тим часом хтось не вкраде в мене тему. Ви знаєте, як то нині буває. Я зранку працюю в поті чола, проводирюю вам, немов сліпому, спрямовуючи до мети, а в останню хвилину вискочить спритняк, який і перехопить ідею, останню передпосилку, загальну метафору.

— Тадзю, я дарую тобі життя.

— Добре, добре. Уже пора. Не можна запізнюватися.

Швидким кроком ми рушили навпростець до Палацу культури. Я мусив дістати з кишені ліхтарик, аби присвічувати на цьому бездоріжжі. Пікусь делікатно чекав, поки ми з’ясуємо стосунки, і тепер бадьоро гнав переді мною, вибираючи безперечніший шлях. Сніг дедалі густішав.

Тут нас зачепила якась занепокоєна молодиця.

— Панове, не знаєте, де збірний пункт для прочан до Ченстохови?

Голос здався мені знайомим. Я посвітив їй в очі. Побачив велике лице, пооране енергійними зморшками, з розмазаною на всі боки яскравою помадою.

— Недалечко, пані Госю. Треба піти праворуч — туди, де оті незакінчені висотні будівлі.

— А, це ви, — сказала вона, анітрохи не здивувавшись. — Гарна була забава, нічого не скажеш. Той хам оволодів мною. Я збезчещена. За свої власні гроші.

— Але ксьондз, який веде прочан, також виглядає підозріло.

— Це дрібниця. Ксьондз, може, й фальшивий, аби покута була справжньою. Ви маєте якийсь виступ перед палацом?

— Хто вам сказав?

— Уже не пригадую. Бідна моя голова. Стільки неприємностей одразу. А ви знаєте, яка та дорога до Ченстохови? Половина шляху стала пустелею після всіх отих відкритих розробок корисних копалин. Опустили ґрунтові води, зруйнували екологію, повсюди піски і дикі пси. Раніше треба було йти тиждень, а тепер, може, навіть до Нового року мандруватимемо. Я збанкрутувала.

— Помоліться ласкаво і за мою душу.

— Не знаю, чи власну спокутую. Але ж хам, та який здоровий! Ледве вирвалася живою.

Пані Гося пішла не попрощавшись, проклинаючи кухмістра-полковника. Пікусь хотів було гавкнути, але передумав. Тільки вишкірив свої не надто гарні зуби і загарчав у темряву.

Аби спокута була справжньою. Ось і виходить із темряви Палац культури, що, наче місяць, світиться чужим світлом прожекторів. Наближається до нас, бреде крізь летючі хмарини снігопаду. Я вже бачу вмонтовані в аттик над залом з’їздів сталеві стовпи, велику огорожу, яка повинна вберегти делегатів від несподіваного падіння великих пісковикових блоків. А на тій огорожі розіп’ята величезна веселка з кольорових електричних лампочок, яка несе на своїй дузі кривавий напис: «Ми збудували соціалізм».

Я ще можу втекти у мишачу нірку. Ще маю останню хвилину для цього. Сховатися в яку-небудь діру, наприклад, у Старогарді, змінити прізвище, вступити в партію, створити нову сім’ю. Врятувати кілька років для Надєжди, себто Надії. Але якраз тоді її втрачу. Помре у мене на руках або в думках моїх. Надєжда з великими персами, степовий еліксир жіночності, блаженна втіха і розрада, за якими я все життя тужив. Бо щойно зараз я несподівано зрозумів, що означає той таємничий першоелемент жіночності, принесений сонячними вітрами з надр космосу. Усе життя я спав з напівбабами, напівхлопами, пестив білкових роботів, кохав безтілесних біоманекенів. Я хотів би покласти голову на лоно Надії й заснути навіки.

Переді мною цією ж дорогою йшли на вогнище буддійські ченці, один чех, якісь литовці. Перед ними цією палахкою стежкою йшли люди різних рас, з різними мовами й віросповіданнями. Чому самогубство у самоті є жалюгідним діяннячком? Чому привселюдне самогубство в усій обрядовій величі є вознесінням? Чому самотня смерть від власних рук є гріховним запереченням заповідей Божих, а смерть на очах у ближніх є переможним викликом Богові?

Де ви, душі покутні, що безсило супроводжуєте нас у цій земній метушні? Розмовляю з вами від самого ранку, снуючи оповідь, котра лише збільшить число повторень. Повторююся по-невільницьки, бо неволя повторюється щодня. Знудив уже і вас, тому мовчки очікуєте фіналу, коли я ввійду поміж грішні, покутні душі, які нікого не лякають по ночах, яких ніхто з живих не боїться, які нікого з живих ще ніколи не втримали від злочину.