Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

Я підіймаюся на Другий поверх. Усюди тхне сечею, хоч будинок охороняється підрозділом самооборони. Дзвоню в знайомі двері, в які дзвонив стільки разів за життя.

Відчиняє листоноша у службовому кашкеті на голові.

— Відкрито, — каже. — Чи, може, ви родич?

— Приятель, — відповідаю.

Листоноша завів мене до Янового кабінету. Стіна над письмовим столом обвішана фотографіями та поштівками. Фотографії друзів і дівчат з різних поколінь, які любили Яна, або яких Ян колись любив на довгому шляху. На поштівках краєвиди незвичайних міст і незвичайних куточків світу, в яких побували його друзі або він сам. Старі чудернацькі квитанції, рахунки, застарілі листи з відомих закладів, від славнозвісних людей. Великий архів людини, що п’ялася до світової еліти, але так нічого й не досягла. Посеред кімнати шипів електричний зволожувач повітря, бо Ян страждав від астми.

— Знаєте, маю клопіт, — озвався листоноша. — Приніс йому пенсію, а приношу я навмисне під вечір, бо ж маестро зазвичай спить до обіду. Ну, і треба ж такому статися, що маестро, певно, захворів. Замкнувся у ванні й не виходить. Стукаю, грюкаю, вмовляю. Нуль уваги.

— Може, дасте мені?

Листоноша придивлявся до мене, сумніваючись.

— А ви хто?

— Приятель. Близький. Не бачили мене тут?

— Може, бачив. Але це велика пенсія, для заслужених. Понад мільйон злотих.

Помічаю телевізор, увімкнутий під вікном. Великий кольоровий телевізор, що його прислали Янові приятелі з Заходу, коли ще з Заходу було що присилати. На екрані в усій кольоровій гамі знову президія з’їзду і знову діти. Тепер діти нічні, а зранку були діти ранкові. Нічні діти обв’язують шиї сановників червоними галстуками, хоч сановники вже обв’язані ранковими дітьми. Кожен член президії бере свою дитину на руки і цілує в губи. А деякі з дітей — то вже грудасті дівчата. Найжагучіше бабенятко дістав секретар-гість. У нього вже каламутні очі, бо хильнув трохи під час перерви, до того ж він скривив нудотну гримасу, але мусить цілувати в губи нашу дитинку з непоганими цицями. Зображення йде безгучно. Хтось вимкнув звук, бо всюди вимикають звук під час таких передач.

— Може, показати вам паспорт? — питаю я занепокоєного листоношу, який з радістю позбувся би клопітної готівки.

— А ви розпишетеся його прізвищем?

— Звичайно. Я вже не раз розписувався.

Листоноша перевіряє мій паспорт, зиркаючи на каністру. Каністра, не знати чому, розвіює сумніви.

— Розпишіться, — каже чоловік, зітхнувши.

Потім відраховує мільйон двісті тисяч злотих новими банкнотами, щедро наслинюючи пальці.

— Шкода людини, — бубонить він до себе. — Раніше це був порядний дім. Але як утекла жінка, ота акторка, то почали тут всілякі збиратися. Кажуть, нібито митці. Я знаю митців. Мій шваґер порцеляну клеїть. Поки тверезий, ви не знайдете більшого митця, але як дорветься до горіляки, то кінець світу. Порахуйте, коли ваша ласка, пане.

Я вдаю, що швидко рахую. На письмовому столі в друкарській машинці закладений аркуш з кількома рядками літер. Бачу ще усілякі розпочаті рукописи, незакінчені малюнки, навіть нотний папір. Бо Ян займається багатьма мистецтвами. Точнісінько, як Леонардо да Вінчі. У малих країнах великі митці різнобічні. Чим менша країна, тим більша різнобічність.

— Порядок, — каже він, і одну тисячку я впихаю в його тверду ревматичну руку поштового функціонера.

— Красно дякую, — відповідає з полегкістю, бо відчув у мені пана, а такий не зазіхне на чужі гроші. — Бажаю доброї ночі.

Листоноша виходить, а я зачиняю двері на ключ. Скільки ж то днів і ночей провів я в цьому домі, який бував то заможним, багатим, з коньяками, лососями, дичиною, то нужденним, з останньою копійчиною, запеченою корейкою і вареними бобами! Тепер ця кімната стоїть переді мною оголена, зганьблена. Можу зазирнути в рукописи, можу відкрити шухляди письмового столу, можу сховати в кишеню гроші.

Ян був нашим старцем Зосимою. Бо, власне, ніхто не знав його молодим. Може, він узагалі не мав молодості. Може, одразу з’явився на землі сивеньким, сухим, літнім добродієм з величезним чолом, на якому з успіхом можна розмістити добрячу новелу або романтичний сільський пейзаж. До Яна приходили за моральною підтримкою, чаркою горілки або компліментом. Ніхто ніколи нічого не приносив до Яна, усі завжди щось від нього виносили.

Я підходжу до дверей ванної, делікатно стукаю.

— Я не, це я.

Тиша, навіть вода не стогнала в трубах.

— Яне, я прийшов попрощатися.