Петер Хьоґ - Тиша

Він узяв дрова, які Клара-Марія все ще тримала в руках, і зачинив дверцята груби. Вона сіла на диван. Він розповів їй про Соню, про відвідини острова Слотсхольм. Про жінку з розвідувального управління. Вона сиділа нерухомо, захоплена розповіддю.

— А сестри? — спитала вона.

— Я поїхав прямо туди, — сказав він. — І пішов за картою.

Він залишив машину біля Нюборґґорда, узяв Сонин бінокль і загорнутий у папір компакт-диск і пішов понад берегом озера. На табличках з номерами доріжок для човнових гонок була свіжа фарба. Він бував тут і раніше, у кращі роки, двічі. Колись він — разом з королевою — відкривав виставку циркових картин у виставковому залі «Софієнхольм». Іншим разом він давав сигнал до старту міжнародної регати.

Третя лінія виявилася посипаною рінню доріжкою на північ від «Софієнхольма» — щось подібне до пожежного проїзду, вирубаного в пагорку, щоб пожежним машинам було простіше в’їжджати в гору. З обох боків здіймалися круті схили — із зустрічної машини його б неодмінно помітили. Він заглибився в ліс і знайшов звірину стежку над проїздом.

На карті він звернув увагу на три півострови, на кожному з яких були якісь споруди, але звідси їх було не видно — затуляли дерева. Наблизившись до третього з них, він перебрався через канаву, поклав куртку на землю і поповз до краю урвища.

У роті пересохло від страху. Він не зміг би пояснити, у чому річ, але в усій навколишній звуковій картині була якась нереальність. Він напружив слух до краю — жоден із звуків не підтверджував його неспокою. На схід лежала резиденція прем’єр-міністра — на величезній відкритій ділянці. За спиною в нього було озеро Фуресеен, за ним заповідні ліси Північної Зеландії з їх популяцією качок, розгодованих і окільцьованих, що розгулювали підстриженими лужками. Перед ним було озеро, за ним — район приватних одноповерхових будинків. Ще далі — компактне селище з невисокими будівлями. Усе перебувало у стані спокою. Навколо нього, у радіусі п’яти кілометрів, жили й дихали цієї миті двадцять тисяч чоловік, упевнені в тому, що район Баґсверд і Данія — райські куточки, і коли вже хто й повинен померти, то це напевно не вони.

Він підповз до самісінького краю.

Перед ним була велика вілла, побудована років сто тому. Прибудови були сучасні, невисокі, білі, прямокутні. До нього доносилося низьке гудіння маленької трансформаторної підстанції, десь під землею вібрував великий газовий котел. Над невеликим господарським корпусом височів димар, що свідчило про наявність аварійного генератора, — схоже було, що тут міститься щось подібне до лікарні.

Страх посилився. Здавалося, що ще трохи — і вся ця безтурботна картина почне мінятися, ще трохи — і станеться стрибок на октаву, а потім усе розпадеться на частини.

Праворуч у полі зору гралася група дітей. Він відчув, що все якось буде пов’язано з ними.

Волосся стало дибки у нього на голові. Він не міг визначити, як звучить кожна дитина окремо, чув тільки загальну звукову картину. Вона була абсолютно гармонійна.

Вони створили якусь подобизну сім’ї чи, може, якісь родоплемінні відносини. На дошці, що лежала на двох козлах, були розставлені маленькі мисочки, зроблені з чогось схожого на глину. У піску була викопана яма. Всі одинадцять дітей були чимось зайняті. Навколо не було жодного дорослого. Гра проходила без правил і без певного плану — це була чиста імпровізація.

Він спостерігав те, що в принципі неможливе. І жодна інша людина не зрозуміла б цього, за винятком, можливо, Стіне. Та й невідомо, чи вдалося 6 їй зрозуміти.

Гра — це вияв інтерференції. Двоє зайнятих грою дітей створюють збалансовану бінарну опозицію. Троє дітей — це невизначеніше, але й динамічніше співзвуччя. Четверо дітей поляризуються, створюючи дві одиниці, стабільніші, ніж трикутник. П’ятеро — це знову невизначена кількість, шестеро — це зазвичай найбільша кількість дітей, здатних гратися в імпровізовану гру, ніяк не структуровану панівним над ними лідером. Семеро дітей, що граються збалансовано й рівноправно, Каспер бачив тільки раз — це були діти артистів, які їздили з цирком усе літо, було це наприкінці сезону, діти знали, що скоро розлучаться, і сама гра тривала менше години. Якщо задіяно більше, ніж семеро дітей, то потрібні правила, які встановлюють і допомагають дотримувати якісь дорослі, як, наприклад, у грі у футбол.

Перед ним не було дорослих. У групі не було домінуючого звуку. Він бачив одинадцятьох дітей. І гра при цьому була абсолютно гармонійна.