Петер Хьоґ - Тиша

Спочатку йому весь час здавалося, що ось зараз вона забруднить пашмину крем-пудрою і гримувальною масою і тканина не відпереться, а потім він перестав про це думати. Саме цього він серед іншого почав у неї вчитися — переставати думати, дозволяти собі відключатися, він уже майже зрозумів, як це робиться. І раптом вона зникла.

І ось вона знову була тут. Для людини, наділеної такою звуковою пам’яттю, як у нього, немає ніякої різниці між минулим і сучасним. Це й було найболючішим: відчуття втрати ніколи не затихне, все трагічно, але водночас і напрочуд зворушливо — того дня, коли він помиратиме, йому буде так само погано, як і зараз, — чи навіть гірше.

На її звучання накладався якийсь чужий пентатонний звукоряд, схожий на звук барабана з диких джунглів, і глибоке дихання, що нагадувало про ковальські міхи в Етнографічному музеї. Це не було схоже на Стіне — і він вочевидь був не сам.

Він обернувся — перед ним стояла африканка. Вона стояла там, де раніше завжди стояла Стіне, — у темряві, біля самісіньких дверей.

Вона була граційна, як фотомодель. Величезна, як весляр. На ній був дорогий діловий костюм, що робив її схожою на голову якогось правління при виконанні обов’язків.

Без стуку відчинилися двері, це був Мадсен, він був сам не свій. Жінка відступила назад у темряву.

Мадсен був зростом під два метри і завширшки з піаніно, він відповідав за безпеку в будинку цирку протягом двадцяти років, запобігаючи проникненню всередину будь-якого чужорідного елемента. Якби Макбету вдалося запопасти Мадсена, то ще невідомо, чи зміг би до нього непомітно пробратися привид Банко.

Обличчя його було біле, як у П’єро, а мізинець і підмізинний палець лівої руки були відставлені вбік, неначе він тримав у руці келих шампанського.

— Вона їх зламала! — кричав він. — Ця чорношкіра. Вона хотіла поговорити з тобою. Я сказав, що вона може все тобі переказати. Я хотів спровадити її. Вона десь тут у будинку.

— Я замкну двері, — заспокоїв його Каспер.

Двері зачинилися. Він замкнув їх. Вони з жінкою подивились одне одному в очі.

— У нас є магнітофонні записи, — сказала вона. — І вашого дзвінка нам, і двох дзвінків до Поліцейського розвідувального управління. У нас є свідки ваших відвідин острова Слотсхольмен. У нас є добрі юристи. Найменше, що вас чекає, це заборона на появу там. Ми передамо всі записи пресі. Вони справлять сильне враження. На дев’ять десятих вашої публіки — дітей та їхніх батьків.

— Вона сама прийшла до мене, — сказав він.

Вона його не чула. Ось у чому недолік тотемних стовпів — комунікація направлена тільки в один бік.

— Ви напишете записку, — продовжувала вона. — Просто зараз. Адресовану Кларі-Марії. Ви напишете їй, що вам запропонували роботу, ви змушені поїхати, вас довго не буде, можливо, цілий рік. Але що ви постараєтеся підтримувати з нею зв’язок. Після цього ви триматиметеся від неї подалі. Назавжди. Усім на втіху.

Він узяв великий вітальний конверт з підноса, написав те, що вона вимагала, на зворотному боці — помадою. Простягнув конверт жінці.

— У кіно, — сказав він, — жінки засовують такі напахчені записочки в бюстгальтер. Може, вам допомогти?

Це була спроба трохи відкрити її систему, щоб з’явилася можливість услухатися. У нього нічого не вийшло. Вона лише задумливо подивилася на нього. Поглядом, яким лісоруб з бензопилою відзначає ті дерева, які збирається валити.

Він відчинив їй двері, показав, де вихід, і пішов за нею.

Вона йшла, як пливе морський коник у тридцятиградусній морській воді, у такт тільки їй одній чутному ритму мамбо.

— Що з цими дітьми? — спитав він. — Що за здібності такі?

Вона не відповідала, він відчинив пожежні двері, що виходили на Студієстреде.

— Чому ви все це говорили мені тут? — спитав він. — Чому не вдома?

Вона зробила жест, який охоплював ресторани, «Палас», машини, що їхали бульваром Г. К. Андерсена. Потік людей, що прямували до нічних розваг.

— Саме тут, — зауважила вона, — можна відчути, як це буде — опинитися на першій сторінці ранкових газет з обвинуваченням у педофілії.

— А навіщо ламати пальці Мадсену? — спитав він.

— Вони не зламані, — відповіла вона.

Вона подивилася на свої руки. Вони були більші за Касперові руки, це були руки піаністки, кожна з них могла б узяти октаву — плюс зменшену квінту.

— Маленькі хитрощі, без яких не обійтися, — пояснила вона. — Якщо чорна жінка хоче вижити. У світі білих чоловіків.

У подальші три тижні він перебував у стані, близькому до ступору, цілковито присутній тільки на манежі. Третього тижня він отямився тієї миті, коли прямував до магазину, щоб купити телевізор. Тоді він зрозумів, наскільки все серйозно. У Юнґа десь написано, що найшвидший шлях до психозу лежить через телебачення. Він вернувся додому.