Петер Хьоґ - Тиша

Промовляючи це, вона складала все в слоїк, він стежив за рухами її рук, акуратними, надзвичайно точними. І одночасно в них була сила і впевненість ремісника. Така, з якою столяр торкається дерева, слюсар — металу. Ріхтер — клавіатури.

Він розкришив шматочок трюфеля над макаронами.

— Що ти хотів од мене? — спитала дівчинка. — Навіщо ти мене шукав?

Він сів за стіл. Вона сиділа навпроти. Вони почали їсти. Вона їла вкрай зосереджено, йому були чутні процеси росту в її тілі, побудова тканини, майбутнє програмування гормональної системи — це ще попереду, але вже почалося. Тарілка була порожня, вона облизала виделку, облизала ніж, витерла тарілку останньою скибкою хліба, тарілка стала біла й блискуча — її цілком можна було б поставити до чистих.

— Люди — джерело шуму, — почав пояснювати він. — Їхнє тіло створює шум. Їхні думки теж. Їхні почуття. Ми всі шумимо. У мене прекрасний слух, можна сказати, майже як у тварин, із самого дитинства — це не надто весело, адже свій слух відключити не можна. Найпростіше, коли люди сплять. Тому сам я часто не сплю ночами. Тоді у світі найтихіше. Але шум ніколи не зникає повністю — я часто прислухався до людей, які сплять.

— А до тієї пані?

— І до неї теж. Коли люди сплять, то чути звук, який, очевидно, доноситься із снів, ну це все одно що забрати весь оркестр і залишити тільки одну тоненьку флейту, уявляєш?

Вона кивнула.

— Навіть смерть створює шум, — сказав він, — мені траплялося бути поруч, принаймні з десятьма людьми, коли вони помирали. Навіть коли вони віддавали Богові душу, не ставало тихо, все тривало, людина не помирає, коли вона помирає.

Він вслухувався в неї, поки говорив. Коли він згадав про смерть, ніщо в ній не змінилося.

Він сканував те, що було поблизу. Вітер на вулиці, ледве чутне тертя гуми коліс об покриття на майданчику. Лопотання відкидного верху «лотуса еліз», він усе ще не сплатив реєстраційного податку, це було чути по звуку — жерстяному побрязкуванню транзитних номерів. Він чув поскрипування вагонки на стінах. Легкі клацання палаючих у каміні грабових полінець.

За всім цим було чути якийсь домашній звук. Арія з «Гольдберґ-варіацій».

Він завжди дивився на сім’ю інакше, ніж звичайно дивляться люди, — він чув її збалансовану інтенсивність. Усе одно що «Гольдберґ-варіації» — з такою музикою ніколи не заснеш. Насправді сім’я потрібна не для відчуття надійності, повторюваності чи передбачуваності. Сім’я потрібна для того, щоб іноді раптом не треба було захищатися, надягати маску, на щось зважати, — уявіть собі, враз усі знімають протишумові навушники, запала тиша, можна почути всіх такими, які вони є. Ось чому Бах поспішив завести собі дружину і достатню для камерного оркестру кількість дітей.

Можливо, це такий жарт Всевишньої, що саме він, Каспер Кроне, це почув. Він, кому так і не вдалося створити сім’ю.

— Поки люди живі, це не припиняється ні на секунду, — сказав він. — Але твій організм влаштовано інакше. Час від часу настає пауза. Час від часу ти зовсім затихаєш. Мені 6 дуже хотілося дізнатися, чому. І як це відбувається. Я шукав цю тишу. Все життя.

Вираз її обличчя став байдужим. Можливо, він усе-таки помилився в ній. Очі її були порожні. Два хвостики. Криві ноги. Вона була схожа на будь-яку іншу дівчинку дев’яти років.

— А якщо завести беруші? — спитала вона.

— Все одно буде шум. Шум від тіла, шум від того, що люди думають. Від того, що я сам думаю. Та тиша, яку я шукаю, зовсім інша. Це тиша за всім цим шумом. Та тиша, яка була до того, як Всевишня поставила перший компакт-диск.

Її обличчя було байдужішим, ніж це можливо.

— Це все? — спитала вона.

— Ти про що?

— Про їжу.

Він поклав їй ще.

— Шкода, — сказала вона, — що ти не можеш зустрітися з Синьою Пані.

Він повіз її додому на «лотусі еліз». Вулицю Скодсборґвай він упізнав тільки за покажчиками, все навколо було безлюдно, узлісся були тихі, білі і закляклі від холоду — весна дістала з рукава сибірську ніч.

— Правда, я маю гарний вигляд у спортивній машині? — спитала вона.

У машині було тепло. Клімат-контроль звучав як вогонь у чавунній грубці, двигун грав «Гольдберґ-варіації», йому не хотілось її висаджувати, він би їхав і їхав разом з нею — скільки завгодно довго. Уперше в житті він хоч би приблизно зрозумів, що може відчувати людина, яка має дитину.

— Тобі подобається вести машину, — зауважила вона.

— Ніяких телефонів. Тиша. Ніхто мене не знайде. Їдеш, куди хочеш. Ніяких кордонів. На край землі. Може, поїдемо?