Петер Хьоґ - Тиша

Якраз у періоди депресії важливо не забувати про свої здорові захоплення. Того ж вечора він пішов на Ріхсвай. І програв у покер. Кілька годин по тому він стояв перед тихою дівчинкою.

— До мене приходила одна жінка, — сказав він. — Африканка.

— Сестра Ґлорія?

— Це ім’я їй не пасує, — зауважив він. — Воно означає «слава».

— А що таке слава?

— Це буває, коли ти зробив щось гарне. Вона нічого гарного не зробила. Вона змусила мене збрехати. Написати тобі, що я збираюся поїхати.

— Я їй не повірила, — сказала Клара-Марія. — Я її наскрізь бачу.

Вона подивилася йому в очі. Це був погляд, який проникав через усі перешкоди: череп, мозок, вагончик. Звучання дівчинки змінилося, навколишній світ почав кудись зникати, волосся стало дибки на його голові — і ось усе минуло, все знову було як і раніше.

— Я хочу їсти, — сказала вона.

Він приготував їй вечерю.

Він навчився цього у Стіне. Якось він сидів на стільці, там, де зараз сиділа Клара-Марія, а Стіне стояла біля конфорок, вони до цієї хвилини знали одне одного два тижні, і тут вона раптом сказала:

— Тобі треба навчитися цього.

Спочатку він не зрозумів, що вона мала на увазі.

— Ти так ніколи й не поїхав від батьків, — сказала вона, — ти так і лишився жити в трейлері, у тебе є жінки, які готують тобі їжу. Ти весь час примушуєш свою матір підійматися з могили і братися до каструль. Цього разу так не вийде.

Він підвівся і зробив крок до неї. Вона поклала руки на кришку великого сотейника, який принесла із собою одного дня на початку. П’ять кілограмів чавуну плюс півкіло овочів у олії температурою двісті градусів. Він відступив назад, повернувся, відійшов від неї якнайдалі, але все одно між ними було не. більше п’яти метрів. Ще трохи — і він зібрав би речі й подався в аеропорт, але несподівано в очах у нього потемніло. Він почав молитися. Про те, щоб земля розверзлася й поглинула її, про те, щоб Всевишня викреслила її з лібрето. Але це ні до чого не привело — у подібних випадках йому ніколи не вдавалося добитися, щоб його молитву було почуто.

Пелена спала, він стояв, уткнувшись носом у книжкову полицю, перед його очима виявилося зібрання творів К’єркеґора — свого роду фуга на тему про те, що ніхто з нас не хоче вслухатися в самого себе, бо звук, який можна почути, абсолютно інфернальний.

Він обернувся й поглянув на неї. К’єркеґор ніколи б не наважився наблизитися до неї ближче ніж на ці п’ять метрів. Але відтоді все змінилося. Може, звичайно, і не на краще.

Він вернувся до столу і став поруч з нею. Вона поклала перед ним кілька земляних груш. І жорстку щітку.

Для Клари-Марії він нарізав овочів: моркву, селеру й порей, додав трохи бульйону, потім зелень. Вони із Стіне готували їжу мовчки, Стіне розуміла, що у нього не лишалося ніяких сил на розмови, йому й так доводилося багато що долати. Не надто приємно відчути себе учнем тієї хвилини, коли здається, що більше ніколи вже не ходитимеш до школи. Жах від думки, що публіка побачить його у фартусі — Каспера Кроне, єдиного артиста, якому не вдалося знайти жінку, що погодилася б готувати йому їжу.

Іноді вона все-таки щось казала. Коротко. Якісь основні правила, котрі він запам’ятав назавжди.

— Глибина смаку і запаху, — повідомляла вона, — виникає тільки тоді, коли використовуєш свіжі пряні трави.

Другого дня він поклав великий пластмасовий піднос на своє «Фазіолі» і заставив його горнятками з коріандром, зеленим і фіолетовим базиліком, грецьким чебрецем, звичайною і широколистою петрушкою, кропом, шніт-цибулею, лимонною травою, майораном. Здавалося, що на піаніно наділи велику зелену перуку, — так було й зараз, цілу вічність по тому, як вона зникла. Холодильник у нього, як і раніше, був напханий продуктами. Це стало свого роду мантрою — купувати те, що купувала вона. Можливо, хтось міг би побачити в цьому якийсь нав’язливий ритуал. Для нього ж це було чимось на кшталт молитви, спробою знайти шлях до її голограми.

Він провів руками по зелених листочках і припав до них обличчям.

Дівчинка, сидячи на стільці, не зводила з нього очей.

— Та пані, — спитала вона, — та жінка, вона так робила?

Він кивнув. Стіне завжди і скрізь потрібно було відчути запах. Їй до всього треба було доторкнутись устами. До пряних трав, тканин, його шкіри, його волосся, квітів. Навіть ноти вона підносила до обличчя.

Він поклав трохи масла в макарони, накрив стіл, налив з крана води в карафу. З холодильника він дістав скляний слоїк, зверху в ньому лежали три яйця, під ними — рис. У рисі лежали три великі білі трюфелі. Стіне обожнювала трюфелі. «З трюфелями тільки одна проблема, — пояснювала вона, — їхній аромат, він миттю випаровується, як найбільш леткі вуглеводні. Якщо ти отак їх зберігатимеш, вони за кілька днів просочать своїм запахом рис, запах просочиться і крізь шкаралупи яєць. Але трюфелі збережуть насичений смак».