Петер Хьоґ - Тиша

Каспер вивернув кишені, у них більше нічого не було.

— Ну, скажімо, авторучку.

Він простягнув хлопцям авторучку. Вони закрили кришку. Заклеїли скотчем коробку.

— Доставимо тебе прямо до одержувача, — сказав молодший голос, — навіть якщо шайтан охороняє цей будинок. Присягаюся Кораном. Я завжди виконував свою частину угоди.

Він відчув, як коробку завантажили на візок. Він чув напружене дихання хлопців, коли вони піднімали її. Він чув звук транспортних магістралей. Відлуння відкритих площ і парків. Шелестіння вітру в кронах бананів. Вони проїздили повз Ботанічний сад. Повз Геологічний музей. Повернули до Копенгагенської обсерваторії.

Мабуть, у них із собою були полозки, вони перекотили візок через поріг і закотили в ліфт. Він уже не пам’ятав, скільки ліфтів було в його житті за останні місяці. Нескінченна кількість. Цей буде, він це точно знав, у якомусь сенсі останній.

Його провезли якимось коридором, повз якісь двері, він почув, як навколо коробки виникла якась баня, хоча, може, все це відбувалося всередині нього. Коробку зняли з візка. Кроки хлопців віддалилися, довкола стало тихо.

Але це була не звичайна тиша. А та тиша, з якої, мабуть, створювала світ Всевишня, коли вона розкрила рота і сказала: «Хай буде світло!»

Він зібрав останні сили, натиснув на картонку і розірвав її.

Приміщення було баневим. Це була власне обсерваторія — стеля була досконалою напівсферою, з мідних пластин подвійної кривизни. Біля стіни починався величезний телескоп з полірованої латуні і бронзи, встановлений на рейці, що описувала повне коло. Біля окуляра стояв Йосеф Каїн.

Під отвором у бані, навколо Касперової коробки сиділи одинадцять дітей. Стіне, Синя Пані, Андреа Фінк. Даффі. Людина з буряковим обличчям. Схрестивши ноги. Немов придурки на сеансі групової психотерапії. Немов східні черниці під час ритуалу пуджа.

Якщо ти провів тридцять років у шоу-бізнесі, то тобі напевно хоч би раз у житті — під час якихось урочистих святкувань — доводилося дивуватися з несподіваної появи голих дівчат, що вистрибують з торта. Але Каспер ніколи не мав змоги вслухатися в те, що відбувається всередині такої дівчини. Тепер ось трапилася саме така нагода.

Він відчув глибоку втіху. На мить обличчя навколо застигли від здивування. На мить тиша покинула цих чудових жінок і фантастичних дітей. І громовладно зазвучав беззахисний подив. Слово «потрясіння» підійшло б якнайкраще. Навіть для Синьої Пані.

Цієї миті Каспер відчув, кожен, хто сидів під банею обсерваторії, відчув, що Всевишня — навіть у найсвященніших зібраннях — притримує клоуна до останньої хвилини, щоб дістати його як козирну карту з рукава.

Потім тиша відновилася.

Синя Пані встала, взяла стілець, діти посунулися. Вона поставила стілець у коло.

— Каспер Кроне, — сказала вона. — Avanti. Дуже приємно.

Уздовж стін стояли дорожні сумки, вже з бирками одинадцяти різних авіакомпаній. Він був свідком прощання.

— Дітей взагалі не викрадали, — сказав він. — Вони приїхали добровільно. Не все було як по маслу. Але ніхто не йшов проти їхньої волі. Вони уклали угоду з Каїном. У чому вона полягала? «Сором» було не те слово, яке він міг би пов’язати з дітьми, що сиділи перед ним. А проте він почув почуття сорому. Якийсь величний дисонанс. Як початок останньої частини бетховенської Дев’ятої. Діти були схожі — усі без винятку — на сексуальних злочинців у віці від десяти до чотирнадцяти, яких узяли на місці злочину, і тепер вони, як і всі ми, намагалися зрозуміти, як жити далі, зберігаючи гідність і віру в свободу волі, коли ти тільки-но виявив, що всі ми живемо, немов рачки-бокоплави на спині величезного кита, у полоні підводних сил, керувати якими нам не дано.

— Вони хотіли зібратися, — сказала Синя Пані. — Тут, у Копенгагені. Вони хотіли побачити одне одного знову. Це діло дуже морочливе і дороге. Зібрати всіх дітей. Ми робимо це раз на рік. На превелику силу. Вони змусили Каїна це зробити.

Каспер подивився на людину біля телескопа.

— Тебе? — вимовив він. — Та ти й дев’яностолітню старушенцію не переведеш через вулицю, не впевнившись спершу в її кредитоспроможності. Що ти отримав натомість?

Він відчув, що жінка зважує кожне слово.

— Він вважав, що діти на багато що здатні. У сенсі дії на навколишній світ. Що свідомість, якщо вона досягає ділянки, де ще не сформувалася фізична реальність, може на неї вплинути. Це було, звичайно ж, дещо наївно.