Марина Соколян - Балада для кривої Варги

Коли моя партія наближалась до свого трагічного завершення, сили небесні чомусь вирішили пришвидшити хід подій: раптовий, сильний порив вітру шарпнув нашу хистку сцену, одним шаленим рухом нахилив дерева до землі… І тут, коли я — голосно, аби перекричати вітер — промовляла своє завершальне "ніч настане", небо розродилося блискавкою та майже одночасним потужним громовим вибухом…

Прозвучало це так зловісно, ніби я закликала на голови присутніх вічну темряву. Публіка скам’яніла. Я — теж. Мене таки справді заціпило від такої несподіванки, тож замість сказати ще кілька прощальних слів і застромити собі в груди ножа, я заклякла на сцені, тупо розглядаючи аудиторію. Потім впала навколішки. І нарешті зробила те, чого вимагав від мене сценарій. Сконала.

Публіка була під враженням. Говорили потім, що ми, виявляється, втілили новітню інтерпретацію класичної п’єси: нібито покинута наречена і чаклунка, як показала остання сцена другої дії, — то була одна особа, якій сниться сон. Можливо, передсмертний… Такий-от вийшов авангард. Втім, я добре розумію, що моєї особливої заслуги тут нема. Ця інтерпретація — повністю на совісті небесної канцелярії.

Того вечора Аманта похвалила мене. Навіть не так — вона нарешті звернула на мене увагу. Вона дивилася на мене з прихильністю. А в її гарних синіх очах танцювали грозові відблиски…

— І зачини фіранки, — наказала тітка Кора, — Якщо не хочеш, щоби вночі женихи дошкуляли

— Хто? — сонно промовила Лада з-під затишної плетеної ковдри.

Кора зрозуміла, що від неї чекають пояснень, заусміхалася, і, зачинивши за собою двері спальні, присіла коло ладиного ліжка.

— Женихи. Кажуть, що стара Варга, коли ще дівкою була, звела в могилу парубка, котрий їй відмовив. Ще й іншим дівкам помагала — варила правду-зілля: коли любить, житиме, а як ні — то зраночку вже й обмивали… Ото, кажуть, душі їхні приходять під вікна молодих дівчат, просять, щоб впустили. Не можна їм вікно відчиняти, бо ніколи щастя не матимеш…

— А я й так його не матиму, — зітхнула Лада, — Тож хай хоч буде чим дихати…

— Чого це раптом?

— Доля в мене така. Як не щастить, то вже що зробиш?

— Е, кепські справи. Ось чекай, я дістану тобі варжиного зіллячка…

— От красно дякую!

— Та я ж шуткую з тобою! — розсміялася Кора, — Ну, гаразд, спи.

Двері за тіткою зачинилися, і Лада залишилась сама. Тітчина оповідь мовби віджахнула сон, і тепер він сторожко чигав десь за вікном… Лада впіймала себе на тому, що прислухається — неначе й справді чекала на появу обіцяних "женихів". Це ж треба таке вигадати!

Поборсавшись ще трохи у намаганні закликати сон, Лада нарешті зрозуміла, що заснути не вдасться. В неї вже бувало таке — особливо ж після невдалого виступу, коли всі деталі недавніх подій комбінувалися у безладний гарячковий візерунок. Сьогодні не було ніякого виступу, втім її все ж таки переслідувало кілька прикрих спогадів. Молода жінка в крамниці замість продати Ладі пачку цигарок, зі словами "понаїхало тут", демонстративно розвернулась і рушила до комори. Лада розгубилась — вона не бачила жодних підстав для такого ставлення. Втім, схоже, дві бабці, що рахували копійки над пакунком цукру, поділяли позицію молодої жінки — вони провели Ладу глузливими поглядами, і, йдучи геть, дівчина почула навіть щось на зразок "городська шльондра".

Потім ще — коли вона стояла на місточку коло церкви, намагаючись збагнути, як саме вона встигла образити моральні переконання ясенівців, хлопак на ровері ледве не зіштовхнув її з моста. Швидше за все, зумисне. Про це, принаймні, свідчила нахабна усмішка на його засмаглому обличчі і непристойний жест, яким він прокоментував свій вчинок. Дрібниці, здавалось би… Скільки таких випадків трапляється щодня? Стільки, що ми навчились не звертати на них увагу, інакше можна було б закінчити свої дні параноїком і мізантропом. Втім, Ладі здалося, що ці інциденти були знаками — немовби те, від чого вона намагалася втекти, знайшло-таки її навіть в цьому глухому хуторі… Втеча від долі, довелося визнати, взагалі заняття безперспективне.

І от тепер її мучило звичне розпачливе безсоння. Годі, вирішила Лада. Вона підхопилася, швидко одяглася і навшпиньки, аби не розбудити тітку, вийшла надвір.

Було вже далеко за північ, проте повний місяць сяяв так яскраво, мовби мав на меті вибілити ніч, розчинити в своєму білястому сяйві. Можна було розгледіти кожен камінчик, кожну гілочку, лише поважні далекі вершини ховалися в мороці, відмовляючись брати участь у легковажних витівках нічного світила. В усьому селі не світилося жодного вікна. Стояла тиша — насторожена тиша порожнього концертного залу… Чи то здається лише? — запитала себе Лада, — і з концертним залом ця долина не має нічого спільного? А якби й так, то у цієї сцени міг би бути один ідеальний глядач… Вона підняла голову, шукаючи на небосхилі обриси Старої Вежі. Завмерла, розгледівши далекий вогник. Не спить, значить, загадковий пан Смерч…