Олесь Ульяненко - Там, де південь...

І так помалу вони всі переходять. Біба ворушиться, підіймає голову. Харкає кров’ю і зубами. Він зовсім по-кіношному спирається на ліктя, іншою рукою цілиться у Спабу з нагана.

— Тобі пиздець, — спокійно каже Спаба і йде за шматком арматури.

Біба надимає щоки. Затримує дихання й цілиться в Спабу. Акордеон заглох. Надовго заглох. Та Біба чіпляється за його звук, за його голос. Акордеон завив, як побитий пес, а потім заглох, здавалося, надовго. Біба ще раз надув щоки, у скронях забило й пішло сірими колами з очей. Спаба стоїть на білому колі, з чорними мішками під очима, кривить блідий рот. Спабі підносять арматурину. Він дивиться на неї й довго не бере, наче перемножуючи, перелицьовуючи свій переляк на добро своєї волі. Біба знає: маленький огуляний хлопчик, він зараз злий, він зараз усе зможе й не зможе нічого… Біба наводить Спабі ствола на яйця.

Вони зупинилися біля іграшкового магазину. Але ніхто туди не пішов. Альберт дивився на чистий, як із малюнка, простір, заставлений квадратикам будинків, пивниць, із абрикосами, прогнутими цвітом гілками. Красиво — частина тобі Аркадії, золотоногі німфи, фавни, синє густе вино. Він потягнув ніздрями, гумовими від морфіну, й зиркнув на людей, що сиділи поруч. Двоє, в клітчатих піджаках, із комірцями кольорових сорочок наверх, майже тобі близнюки, із короткими канадками-зачісками, глибоко посадженими очима. Вони сиділи й вивчали вітрину дитячого магазину. Вони були недалеко від Абіссінії, а тому чули рване поторохкування вагонів, тріск граніту, тертого тоннами ваги й колесами на пісок, а голос контролера кипів, пропадав, кипів, пропадав… І Альберту зробилося сумно. Один, той, що зліва, сказав:

— Слухай, давай дуплися швидше. У нього кайф проходить…

— А тобі-то шо? Ширнемо ще раз. Я ось думав, що тут господарчий магазин. Блядь, а тут іграшками для цих кончених торгують. Хорошо. Давай вирулюй. На Абіссінії, як на Абіссінії. Давай, — він крикнув третьому, з могутньою потилицею, широкими плечима, і від цього крику, а може, від того, що очі Альберта намацали білий шрам через шию і до вуха, йому зовсім зробилося зле. Той, що ліворуч, повторив:

— Вирулюй на Аляуди.

— Йоб! У другий кінець міста пертися. Давай його і зариємо тут на Абіссінії?

— Нє, — другий витягнув пачку «Золото Руна», вибив сигарету. — Тебе як звати?

Альберт промовчав. Він образився і його ламало. Це помітив другий, і легенько поплескав доктора по плечі. Зовсім по-дружньому.

— Нічого. Зараз тобі легше буде… — потім до свого товариша. — Слухай, а на Третій Слободці дєвки ходять без трусів.

— Тю. Вони всі зараз без трусів і ліфчиків ходять. Прокинувся. Подивись, яка цаца пішла, — перший смачно цмакнув губами: дівчина в рожевій куцій спідниці, з повними ногами, чорними кучерями до задниці, пройшла, граючи тілом. Їй подобалася машина, їй подобалися солідні мужчини. Вона кинула, тріснула карим поглядом, і пішла, все повільніше, далі. Волооке стерво.

— Треба було її зупинити, — сказав один.

— Ага. Зараз цього мальчика зариємо, а потім і погуляємо.

— Ну, поїхали, — і перший клацнув нетерпляче пальцями. — У мене ідея. Вирулюй. Ти як там, доктор?! Нормально? Тримаєшся. Ну, молодець. Мужчина! Ти у нас мужчина!

Сіра траса засипана абрикосовим квітом. Другий врожай у цьому році, виникла думка у Альбертика. І він спробував зібратися на одній думці, заснути. Він нічого не розумів, і — що від нього хочуть. А, все обійдеться, як завжди все обходиться.

— Зупинишся на Третій. Я посрать вийду.

— Зараз. Можеш тут. Тато Уваров…

— Їби тебе, ідіот, тримай язика… А то тато гавно кушать заставлять.

— А кого хєра. Він скоро з аляудинськими жмуриками драп куритиме…

Альберту найшло прозріння. Він захникав, тихо і протяжно. Він ще не знав, що відбувається, але відчував, що не дуже хороше. Один навалився на нього. Різкий удар у вену. Неуміло, паскудно. Але таки загнали у вену. Удар приходу, сильний і чистий, як ковток озонового повітря перед грозою. Альберт радісно заусміхався на тремтливий мармелад полудня, з красивими жінками, з красивими чоловіками, з красивим усим… Аляуди, блаженно повторив його мозок. Здорово: Аляуди, як це прекрасно звучить. Вони піднялися на гору. Голуба чашка води, сонце, рої дітлашні, що біжать уздовж берега.

— Док, а ти давно знаєш Ірку?

— Ви до мене? — запитав Альберт. — Зі школи. Так, зі школи. Я там лаборантом працював. Ми ходили там дивитися різне. Підглядали у банях. Ха-ха-ха. Уявляєте, ця малахольна любила дивитися на голих людей.