Олесь Ульяненко - Там, де південь...

І я помахав їй рукою. Вона повільно повернула голову, усміхнулася, і зійшла з високих гранітних сходинок аптеки сюди, в липкий світ ос, сиропу, вина й морозива. Полудень пробивався злим, пронизливим, лютим вищанням ос, наливаючи метал від одного столика до іншого, прозорий, інкрустований до чистоти смерті на світанку… Вона повільно підняла руку, ще раз помахала…

Рудий світанок паморочився з труб, і на кораблебудівному заводі бздом звилася пролетарська сирена, викинувши з ліжка напівживі, тюленячі, з відливом брезклості тіла громадян. Сирена чогось хотіла, зовсім-таки по-сучому і людському. Це падло сурмило і сурмило в неживе повітря, солоне від морського бризу, нічних оргазмів, блювотиння, запітнілих задниць і ротів, жадних і спокусливих до приторності банального кінця. Пахло морем, сосновими гілками від дощок, котрими прошито горище: ліжко, з іржавими кулями на бильцях, стьобане у три нитки одіяло, тумбочка, стіл, магнітофон, ще з бобинами, і купи порожніх пляшок. І рудий, до падлючої іржавості, світанок. Мені не треба нічого думати. Мене вивертає від неї, від нього, від усього на світі, що повзає і рухається у всіх напрямках, на поверхні, під і над. Вона спала цілу ніч, згорнувшись у позу зародка, трохи пововтузилася, ніяк не могла примостити свої довгі ноги, які так і стриміли з-під синьої стьобаної у три нитки ковдри. У неї чисте, ще дитяче дихання. Вся неміч світу, дохла, зла умощувалася в кутиках її очей. У неї, напевне, на морі вони зелені, або під дощ — тверді й чисті, заворожуюче далекі. Я підійшов до вікна. І мене вдарило, так, як тріснула шибка, як розірвалося небо. Відразу тиша, без сонця, з ватою хмар, як розмазаний по небу дьоготь. Чорна вена трамвайної колії. Я відійшов від вікна, сів, і став рахувати ампули. Десять штук.

Чистоган морфіну гідрохлориду. Я сидів, курив: так вона, Олька, Біба, ще хтось із компанії, Альбертик, — із тремтячими губами, радісною посмішкою всезагального помазаника на харі, — вони зустрічали руді, рвані світанки, без турботи й спокою. Пронос і заспокійливе. Це — як віру засунути в сраку до чорта. Я закурив: дим білим пухом, із характерним для ранку присмаком і запахом, потягнувся під стелю… Да, а перед цим було… Спокій завжди є спокій могили, інакшого не шукайте. Як задрипана аксіома дитячих штанців, лопнутого презерватива, зламаної у вені голки, ковтка горілки, що пішла носом і не в те горло. Блідий пух ранку в неї на щоці… Краще їй самій зупинити своє серце. Їй головне зупинити те, що заводить її холодний розум у нетрища безумства, шукаючи в логіки болючого людського підтвердження… Рожевий пух світанку в неї на шиї… Там, за сірим хоботом труби — Абіссінія, що провалилася в зелену пащу улоговини. Район, де люди виросли, з покоління в покоління не знаючи, де вони живуть, але готові перегризти навпіл. Дахи їхніх будинків зростаються з землею. Тими дахами можна гуляти: в повний місяць, у молодика, в дощ, у спеку, навіть не здогадуючись, що там, внизу, живуть маленькі потвори. Хто сильніший, той покидав місцину під дивною назвою Абіссінія… Отак, звідси видно Абіссінію, а ще її видно з центрального залізничного вокзалу, і звідти прийшов Біба, і туди він вже ніколи не повернеться: в прогнилі квадратики гаражів, сажків, будиночків, що нічим не відрізняються від сажків. Тут ллють кров на фотокартки ворогів, колють ножами, перед тим, як вийти на вулиці, погуркуючи ланцюгами чи струнами від піаніно. Вони виходять, і відразу починається Варварівка. Дачі, солодкий спокій, встатковане життя. І там теж жовтою смолою смерть… Я курю, втягуючи дим, вологе повітря, світанковий присмерк… Вона спить, і то добре… Зараз, у напливанні байдужості, я втомлено розумів, чого хотів і чого прагнув Біба: не лишитися в тих нетрях — його підманювали порцеляново-чисті вікна дач, дорогих особняків, машин із державними номерами… Що ж, він був надто близько до цього… А чому був? — стукнуло й відійшло. Я відсунув стьобане одіяло, шите утроє, і приліг поруч. У втоми завжди є щось від смерті. Але немає її чистоти… Зараз сон нагадує клаустрофобію. І крики птахів розбиваються об стіни горища… Краще сама зупини серце… Краще сама зупини серце… Краще сама зупини серце… Птахи, коло за колом, уперто, коло за колом, повертаються у свої гнізда. Таки він монстряка, цей грьобаний Біба… Вена колії наливалася синім. Скоро з центру підуть трамваї, виводком, один за одним, вправні, як циркові собаки, караваном. Один за одним, один за одним, один за одним…