Олесь Ульяненко - Там, де південь...

Два кроки, лиман падає в очі синьою тарілкою. Відси тягнеться славнозвісна канава, що відділяє Аляуди, Південь від Октябрського, зачіпляючи фантастичною петлею Ялти. Повз Аляуди возять Ольку до школи і назад. Ялти перетинають андріївським хрестом дві вулиці. Травневого полохливого дня: зелень стіною, кривий синій серп лиману, сіра ґрунтова дорога. Троє чоловіків у мареві ранку виходять на вулицю. Скрізь стоїть парка робота. Запах ацетону, прілої коноплі й ритмічного постукування — так перебивають коноплю на масть. До сезону — півроку. Треба за щось жити. До вечора дітвора старанно барабанить палицями по нейлонових сорочках, натягнутих на глибокі полумиски. Потім вони ганяють у футбол, пекаря, киснуть у воді або ошиваються біля канави, мружачи, як коти від валер'янки, очі на Аляуди. Маленький п'ятачок із двома вулицями та кількома розкішними домами нависає над водою летючим островом чи авіаносцем. І схилом, вбираючи сонце в лак черевиків, піднімаються нові передвісники — як нові посланці. Двоє з прибулих були циганами. Третій голубоокий, із рожевим обличчям і широкими плечима брюнет, із приблудних, але не зальотних. Цей знав, куди і для чого прийшов. Він ішов і курив, поблискуючи смолою черевиків. Дві яскравих кульки на носаках переливалися, наче на ртутному стовпчику. Над його головою стояв синій тютюновий дим. Він курив сигарету за сигаретою, йшов поз двори. Жодна собака не гавкнула. Наче сама нерукотворна смерть виповзла на дві схрещенні вулиці. Олька бачить його з машини. Це їй нагадує кіно, яке нині в Центрі, на Совєтській. Кіно називається «Жорстоке обличчя Америки». І він зупинився: небесного кольору джинси, чорний батнік, широкий шкіряний пасок. Сигарети «Данхіл». День спалахнув у хмарах химерним блиском. Залоскотало романтикою і ще чимось, від чого ноги Ольки розсунулися самі собою. Хлопець у небесного кольору джинсах схилився, обіпершись ліктем об дверцята над відкритим віконечком. Він щось говорив. Але вона нічого не чула. Були його блакитні джинси, такого ж кольору очі. Олька зсунула ноги. І ось у такому образі виник на Ялтах Біба.

І почалися дні перелистування сторінок блискучих журналів із індійськими красенями, французькими пристрастями, фільми, що наповнювали очі слізьми, а статеві залози набрякали, звисаючи у мріях визрілими гронами пристрасті, ох, це так було пронизливо-печально, радісно, і вона готова бігти кудись туди, де падає й підіймається з лиману сонце. Вона читала еротичні, тоді сексуальні, оповідання, надряпані від руки, невідомих авторів, — авторство приписували чи то Єсеніну, чи то Толстому, чи то Пушкіну. 3 дитинства її привчили, що Пушкін великий. На цьому Олька й зупинилася. На кіножурналах, сексуальних оповіданнях, Пушкіні… Ну і, звісно, Біба. Густі ночі навіювали шаленство, робили їі життям позбавленим спокою, надії, і все було втрачене, втрачене, втрачене… І так скільки разів сонце падало за пагорба, виповзало ліниво з-за нього, коли здоровенна Нива тягнула її на екзамени до паскудно рипучих зелених воріт школи. Але насправді минуло менше як тиждень, коли Біба з’явився знову. Він сів на їхньому порозі. Ухопив за шкірку рудого кота, поклав на коліна, і так сидів, наче нікого не чекає, не бачить, а просто йому того і треба, щоб терти двома пальцями рудого бандюгу з обпаленими вусами та обірваним лівим вухом. Олька вирішила, що це знак, що прийшов час, настала сокровенна година. Вона вибігла в самому купальнику, зупинилася, і поглядом голодної дурненької самички, зображаючи чи то Зіту, чи то Гіту, подивилася на Бібу. Біба поманив її пальцем, і вона підійшла. Двома пальцями Біба відігнув Ольці викота на грудях. Заглянувши туди, він просто якось сказав:

— А у тебе класні цицьки, мала!

Олька ковтнула гірку образу й відповіла:

— Я не мала! Не мала!

— То доведи, шо-о-о-о-о-о ти борза, — сказав Біба і скинув з колін рудого кота.

З лівого боку, там, де зажди темно, води лиману в будь-яку пору року нагадують діри: тут вітер, холодний, наждачний; і по цій стороні навряд чи кому кортіло ходити, з цього боку видно сірий горб складу на Аляудах, і саме звідси можна побачити, як зеленими кільцями кишок складаються біля них вулиці, залишаючи вільною світло-зелену пляму — частина тролейбусної зупинки, зоопарку, дешевого гадючника під відкритим небом. Акустика і запахи — єдине мірило цього місця на Ялтах. Пацанва тут вчилася дрочити, курити драп, тягала своїх недоумкуватих одноліток із немитими проміжностями, блохастих і верескливих, як виводок чумизих мавпенят. І мріяла про Аляуди, наче про золоту країну Офір. Сюди і привів її Біба. Тут, на самому урвищі, стояв сажок, його таємний схрон. Ольку це не захопило, а щоб здивуватися, у них не було часу: вона просто, як те намріяла, стягнула купальника й полізла на Бібу. Просто-таки танком. Скоро повернуться батьки, і хоча Біба був героєм, та в реальності все набагато простіше, а втім, і складно. Хоча пізніше, рівно за рік, вона зізнається: я знала, я вже тоді, коли лягала, коли давала і прочая, ненавиділа цього нікчему… Напевне, виходило саме на те… Неможливо боротися зі своєю кров’ю, не розчинивши свою у чужій… Вона не знала цього, ані тоді, ані пізніше, й ніколи… Вона досить-таки вміло прошаснула під нього м’яким шовковистим тілом, чим дуже здивувала Бібу, і він перелякався, але продовжував тримати понти: в дірки у халабуді дув вітер, як і тоді, коли вона прийшла до нас, на міст, під солодкий до смертельного шелест айви об дахи. Лив паскудний довгий дощ. Через годину пісок вбере все, знову повиснуть у духоті люди та птахи. О, а вона цілувала йому пальці, з маніакальністю повторювала почуте й побачене, реалізовуючи свою мрію. Напевне, їй таки поталанило. Межа реальності — як укус гадюки або як зрада близької людини… Цього вистачило і цього досить, щоб зрозуміти всю марноту зношених по життю черевиків… Це в липні. Рівно через одну зиму й одну весну вона сидітиме, виставивши голі груди, серед ночі, після дощу, тут у нас, на мосту, з шелестом місяця й айви на дахах, застромлятиме горлечко пива у рота, важно розповідаючи, що вона думає про Бібу. Її цікавило більше — довгонога світловолоса сучка з відстороненим поглядом, холодним тілом, висока й дурна, — так, напевно дурна, ось що плавало в її карих телячих очах.