Олесь Ульяненко - Там, де південь...

Дядя Фіма не любив спати вночі. Вночі він курив драп, ширявся — помірно — опіухою або стандартним склом, із аптеки Вадика Слабєвскі. Він сидів у себе в будці, розтягував міхи акордеону, слухаючи своїми товстими гібонячими вухами тріщання музики, ворожіння вуличної балачки, а ще таке, що може прийти під кайфом серед чорнильної ночі. Сьогодні він був злим. Тижнева доза морфіну перейшла невідомо куди й кому. Вадик збрехав йому, але Фіма, поматюкавшись, витягнув заначку, потім протер сухою ганчірочкою акордеон, і за півгодини осінній вальс задряпає шибки нічного міста. Біба, в кумарі, на Аляудах, почув голос акордеону. Темні кола у Спаби під очима. Біба схиляє голову, слина висить до землі. Акордеон, звук його горловий, ворушиться у листі, гуде в аляудських норах. Спаба хрускає пальцями: вони у нього довгі, жіночі, з обгризеними нерівно краями. Олійний вогонь. Біба простягає руку й намагається ухопити щось у повітрі. І тут Спаба з усього розмаху б’є його по голові, навідмаш, кулаком. Голова Біби відкидається, стрибає, наче м'яч, перекручується. Стає на місце. У Спаби немає досвіду. Він не дурний, але в нього немає досвіду. Під морфіном Біба як та колода. Спаба б'є ще раз. Біба зсувається й відхаркує липкий клубок слини. Мєлкі навалилися разом усі, скопом.

— Знімай з нього штани!

Бібу перегинають, стягують штани. Бац! Дрючок ламається об його спину. Біба затуляється руками. Фінка дірявить долоню наскрізь. Носаком у живіт. У сонячне сплетіння. Біба блювонув. Він не переставав блювати навіть тоді, коли ще один дрючок хряснув по ключиці, й та вилізла на гору, простромивши куртку. З рота ригало зеленою жовчю з кров'ю. Нарешті Біба проблювався й витягнув наган. Цього мєлкі найменше сподівалися. Біба відкидає двох від своєї сраки. Мєлкі верещать, гвалтують, наче кодло індіанців. Біба однією рукою натягує штани й цілиться з пістолета. Шваг-г-г! Спабі пофартило. Йому відриває тільки вухо. Але цього досить, щоб він лежав, крутився, загрібаючи ногами листя. Біба переможно йде, але вглиб Аляуд, підсвічений у спину лимоновим світлом. Він дурнувато хихикає, ще не відчуваючи болю, говорить сам до себе, а мєлкі, наче банда бандерлогів, крадькома іде за ним по сліду. Біба обертається, стріляє ще раз. Крик миттєво відполіровується темрявою. І він, Біба, знову пішов, справжній герой, серед тіней, довгоносих тіней могильних плит. Наткнувся на тічку собак, що парувала теплом, злобою і страхом. Хрусь! Одного носаком. Бабах. Наган випульнув ще свинцю. Собака крутиться на місці, намагаючись дотягнутися до роздробленого заду, звідки сюрчить кров, звисають кишки. Нарешті собака захоплює іклом свої тельбухи, і з диким риком починає їх гризти. Мєлкі з відчайдушним улюлюканням розсипалися Аляудами. Хтось навиліт, навздогін, запустив каменюку з пращі. Біба ойкнув, широко, прихоплюючи з собою щось невидиме, завалився спиною на мокру землю. Він піднімає голову й чує, як скриплять тельбуха під іклам пса. Як тінями ворушаться мєлкі. Він ще раз стріляє. А потім тиша і тихий, — зовсім близький, поруч, рукою дотягнутися, — голос акордеона Фіми. Значить, це кінець Аляудів, далі пустир, далі шматок білої від ліхтаря на стовпі дороги. Біба зводиться й дивиться на дорогу з темноти цвинтаря. Біба спокійно перевіряє набої. Дві штуки. Почекаєте, уйобки, ось я вийду на дорогу. Акордеон дедалі чіткіше, то вириваючись, то глохнучи, викидав пучки звуків, сиплячи комашиним роєм на білий, як сніг, від ліхтарного світла шматок площі — з пивницею та рогом зоопарку, звідки стриміла задниця чавунної пантери. Там-то і вразив камінь героя Бібу. Прямо в потилицю. Він крутонув сальто так, наче його перекрутило в повітрі два десяткаи дужих рук, упав, але не на спину, а якось боком, захрипів і замовк. Мєлкі пробігли кілька кроків, далі стишили ходу, зупинившись біля білої межі світла й аляудинської ночі. Вони стояли й дивилися, глухо перешіптуючись. На світло вискочив Спаба. Але його зупинили. Голоси стишилися. Забобонний тихий зляк підкумареної молодості. Спаба верещав, учепившись руками в трубу, а вони тягнули його за ногу, двоє низькорослих, із сліпаками на очах, підлітків. Нарешті Спаба вирвався. Він верещав і плювався. А потім почав крутити металевого прута з огорожі. Спаба брався то за один, то за інший. Прути не піддавалися. Нарешті він заспокоївся і сказав:

— Кого хуя стали. Допоможіть!

Спаба стоїть на кругляку світла, тримаючи руку біля відірваного вуха. Лівий бік — плече, рука, нога, навіть черевик, — у крові. Здається, хтось облив Слабу баговинням. Двоє підлітків підходять і починають розхитувати паркана. За ними ступає у кругляк світла ще троє.