Ірена Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

Нічого складного. У всіх це вийшло. Але в останній момент Вітя якось завагався — мабуть, через те що Бог створив Поліну ідеальною. Він став позаду неї, охопив, немов обійняв, її руками, у голові аж запаморочилося від солодкого запаху, тому хлопець — який не хотів виявити свою слабкість — на частку секунди швидше відштовхнув Поліну, немов чорта, який намагається його спокусити. Рух був різким, рішучим. І передчасним. Дівчина полетіла вперед, з неї вирвався крик страху, жаху, вона заплющила очі, долетіла до найвищої точки, там вдарилась, немов об повітряну стіну, у зворотному польоті відпустила планку.

Як це виглядало далі? Немов землетрус, різкий біль у спині, пустка. Найстрашнішою була саме ця пустка — темно-сіра, вогка пустка, де нікого навколо, де жодного світла, в якій немає часу, а все що хочеш сказати, — відлунює всередину тебе де крутиться голова й де хочеш заплющити очі, але не можеш, бо вони вже й так заплющені. З усіх сил намагаєшся сконцентруватися, опанувати тіло, підпорядкувати його собі, вся напру жуєшся в цьому єдиному бажанні заплющити очі але нічого не виходить. Тому дивишся далі на цю пустку, безкінечно вдивляєшся в неї і розумієш, що дивишся в себе, що це внутрішній зір. І так порожньо, і ніякого Бога поруч.

Уже потім Поліні розповіли, що Віктор штовхнув її зашвидко й занадто сильно, вона злякалася, тому випустила тарзанку з рук, коли та вже летіла назад, — і як наслідок гепнулася спочатку об гілку, а потім впала на землю під деревом. Жоден з ударів не був сильним, але тіло вигнулося і вдарилося об землю, як мішок з картоплею. Сім переломів і забій спинного мозку. Чотири години в комі.

Коли дівчина опритомніла, біля неї вже сиділи батьки. Налякані, розгублені. Злі. Дві хвилини боязкими голосами порозпитували, як вона, чи все добре, а потім накинулися на бідолашну: мовляв, чому ти туди пішла, для чого лізла на тарзанку, зовсім здуріла? Цього Поліна їм ніколи не вибачить. Вона щойно виплила з пустки, наркоз спотворював реальність — усе відбувалося, як за пеленою води, а до неї долітали якісь дурнуваті фрази, що її вже не пустять ні на яку річку, і в Київ не пустять, бо вона мала й дурна. Безвідповідальна. Мала засранка.

У ніякий Київ вона так і не поїхала. Хоча мала на чому їхати. Через три тижні дівчину виписали з лікарні. Вона виїхала з палати на інвалідному візку — виявилося, що травма спинного мозку серйозніша, ніж здавалося в день трагедії. Ноги, ніжки, на які задивлялися всі без винятку, тепер безвольно звисали з Ті тіла. Жодних відчуттів — хоч бери й пали запальничкою. Батько взяв її на руки й посадив у візок, мама склала її ноги на підставку знизу. Симетрично, як взуття. Змахнули сльозу. І Поліна, і мама.

З того часу дівчина живе на четвертому поверсі районного центру на Хмельниччині. Ідею з університетом довелося відкласти до кращих часів, якщо такі будуть. Наразі Поліну прилаштували на заочний курс місцевого ПТУ, а потім час покаже — може, вдасться зачепитися й на заочне якогось університету. Хоча з цим важче, бо батьки не мають часу їздити з нею на складання сесій навіть у Хмельницький — працюють. Та й чим їздити? Українські потяги й автобуси не підлаштовані до потреб інвалідів, а власного автомобіля в сім’ї немає.

Інвалідів. Яке жорстоке слово. Поліна опинилася з ним наодинці. П’ять днів на тиждень батьки йдуть на роботу, а дівчина залишається сама з собою — і зі своєю трагедією. Самотня, адже Бога немає. Бо якби був, то не вчинив би так із нею, вона ж не заслужила. Не розбив би її мрій, її Києва, майбутнього, життя. А тепер ніхто й не приходить. Кілька разів, було, заглядав Віктор — його визнали невинним, але сумління його таки мучило, тож навідував. Ну, а тепер вчиться у Харкові, в юридичній академії. Марина забігала, але тепер учиться в Києві. Нарешті щаслива, бо хлопці дивляться на неї — а була б Поліна, то й далі ниділа б у її затінку.

Ліфта немає, тому на вулицю Поліна потрапляє лише раз на тиждень, у неділю. Тато зносить візочок, потім повертається, бере донечку на руки і зносить униз, на землю. Чесно кажучи, Поліна не любить виходити — їй не хочеться, щоб на неї дивилися. Колись усі пожирали її поглядами, а тепер дивляться зі співчуттям. Так, що їй самій хочеться плакати. Але вона не плаче. Навпаки: вирішила, що не підкориться долі, не здасться, виграє. Тому коли в неділю виходить на вулицю, то з найкращим макіяжем, з ідеальним манікюром. Робить це передусім для себе, бо хоче сама собі подобатися. Так легше в себе вірити. Тому робить спеціальні вправи для живота й рук — хоче триматися в формі. Шкода, що не може нічого зробити для ніг, але все ж масажує їх кілька разів на день, щоб запобігти целюліту. Посилено вчить англійську. Іноді плаче. Та що там іноді, щодня. Щодня маятник її віри в себе гойдається з оптимістичної самовпевненості до бажання накласти на себе руки. І так кілька разів. Щодня.