Ірена Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

Двадцять три комплекти білизни.

Подякувала, вибачилась, вийшла.

На вулиці зимно, авто пропливають, люди за склом, парочки, вітрини...

Чесно кажучи, я попервах, коли бачила, який чистий став Київ, який безпечний з запахом кави чи чогось такого, думала: поїхали б ви, блін, ТУДИ. Побачила б я, як би ви там посміхалися. Люта була, несправедлива: там — гинуть, тут — у суші-барі про свіжість риби питають...

Тепер я так не думаю. Чесно. Якби залишилась у мені крапля сентиментальності, сказала б: а Бог його знає, хто зараз проходить повз тебе, хто сидить за сусіднім столиком, хто п’є каву на розі...

Може, поп’є каву, зателефонує мамі: «Не сумуй!» — і ТУДИ.

А я йому каску піджену згодом, берци, броник...

Життя, воно таке.

Несповідимі стежки його.

Я що, знала, скільки тепловізор коштує?!

Я взагалі не знала, що такий існує! Телевізор — ага, знаю. А ТЕПЛОвізор — то для мене було, як... як тиранозавр із «Аватару». А тепер — бажанішого немає, коли отримую і везу.

Перш ніж у джип вкласти, поцілую, як рідного: послужи, маленький, добре. Аби Сашко той чи Петрович ще довго-довго ніжками землю топтав — по росі-траві.

Якось почула: певно, у неї роботи немає, дітей. Були б — не моталась би так, не зводила б «дебет-кредит»: що- де- по чому — і де краще...

Ну, то таке. Люди ж різні!

Працюю я.

Навіть річний звіт перед Новим роком складала, аби з фірми не вигнали. Я і так роботу запустила, ледь тримають. Кажуть — «божевільна». І... скидаються на необхідне.

І дітей двоє: старшому — дев’ять...

І чхати я хотіла на те, що кажуть.

На скептиків — чхати.

Завтра під Стриєм забираю партію касок і броників.

Там і примірю.

Не для знімку.

Для перевірки.

Не можу я хлопцям своїм непотріб гнати.

...Смайлик у цьому місті самі поставте.

Втнула таке, оскільки Бога немає. Якби був, то було б легше. Тоді вся відповідальність була б на ньому. Але живемо в світі без Бога, тому треба самим приймати рішення. Робити це ще тут, на Землі. Бо, крім Землі, нічого й немає. Є тільки наше одиночне, в одному примірнику, життя, яке більше ніколи не повториться і ніяк не продовжиться. Ані раєм, ані перетворенням у жабу, пагін куща чи в камінь. Живемо — і помремо. І все. На цьому крапка. Тож марно сподіватися на когось чи на щось, треба брати віжки у свої руки, керувати долею, творити чудеса і дива зухвалі. Зцілювати, народжувати, воскрешати і навіть вбивати. Бо, крім нас, це зробити нікому.

Вперше зрозуміла, що Бога немає, два роки тому. Був сонячний, радісний, Божий день. Веселою ватагою компанія попленталася до річки — школу закінчено, випускні тести позаду, вступні іспити в інститути й університети складено, тепер вони студенти, але попереду ще цілий серпень безтурботності й напівдитячого життя. І напівдорослого: можна фліртувати з хлопцями, виклично вдягатися, закопилювати губу й бути примхливими, сваритися з батьками, адже вже за місяць поїдеш від них у велике місто, в нове, вже лише своє, власне, життя. У тому серпні було щось від американських двадцятих і тридцятих років — безтурботність, джаз, свобода. Солодке шампанське і спонтанність, коли все вигадується й вирішується тут і одразу.

Так вийшло і з цією річкою. Поліна сиділа вдома, копирсалася в Інтернеті, коли прийшло sms: «Ми на річку, ти з нами?» Писала найкраща подруга. Зрештою, а чому б і ні? Який сенс паритися в цій сірій квартирі на четвертому поверсі, якщо літо в розпалі? Відповіла коротко, як любила: «Так». Не любила смайликів, не любила довгих переписок, завжди — в чатах, есемесках, мейлах — ставила крапку, немов підкреслюючи лаконічність і категоричність. Відповідь не забарилася: «Збір о 13-й біля Малібу».

Ах, як це було по-їхньому. По-українськи, 2012 рік. Задрипана й зачухана Шепетівка, районний центр. Річка називалася Гуска. Отож вони йдуть на Гуску, застояну і смердючу, мулисту річечку, яка тече крізь депресивний районний центр Шепетівку. А збираються біля «Малібу». Ха-ха. Забичена провінція. Назвати кафешку в центрі — «Малібу», хоча персонал там навіть не знає, що таке американо, тому доводиться казати при замовленні кави: «Налийте побільше води». Провінція, село. «Малібу», ха-ха. Добре, що не Ел-Ей, місто ангелів, Лос Анджелес.

Поліна думала про це, крутячись перед дзеркалом у строкатому купальнику. Вже скоро, менш як за місяць, вона поїде звідси, буде вчитися в Києві, ходити в арт-хаусні кінотеатри, спілкуватися з цікавими людьми, відвідувати виставки, а її бойфрендом буде хлопець із королівськими манерами. Відчинятиме двері, подаватиме пальто. І поцілуються вони лише на третьому побаченні. Вона обірве поцілунок зненацька, немов засоромившись, і погляне на нього з-під вій — скромно, хтиво, злякано. У той момент він закохається в неї. Швидше б уже переїхати, поїхати з цього села, де люди навіть вдягнутися не вміють, де весь одяг із блискітками й величезними написами, де ніхто не поступається місцем у маршрутці. Вона поїде звідси, її чекає інший світ, для нього вона створена.