Ґабріель Ґарсія Маркес - Оповідання

Тобіас відчув цей запах. Його кров подобалася крабам, отож більшу частину ночі він мусив відганяти їх од свого ліжка і засинав лише над ранок, вколисаний бризом. Протягом довгих безсонних ночей Тобіас навчився розрізняти будь-які зміни в повітрі. І коли зачув пахощі троянд, навіть не прочинивши дверей, уже знав, що це пахне море.

Він устав пізно. Клотильда саме розпалювала кабицю в патіо. Віяв прохолодний вітрець, і зорі були на своїх місцях, але порахувати їх усі ген до обрію навряд чи вдалося б через мерехтіння моря. Випивши чашку кави, Тобіас відчув у роті присмак минулої ночі.

— Вночі,— пригадав він, — сталася дивна річ.

Клотильда, звісно, нічого такого не відчула. Вона спала надто важким сном і навіть не могла пригадати, що їй снилося.

— Пахло трояндами, — мовив Тобіас, — і я певен, що запах долинав з моря.

— Я не знаю, як пахнуть троянди, — відказала Клотильда.

Це скидалося на правду. Селище стояло на випаленій сонцем отверділій землі, покарбованій селітрою, і лише зрідка хтось привозив сюди іздаля букет квітів, щоб жбурнути його в море — у те місце, куди кидали небіжчиків.

— Так само пахнув потопельник із Гуакамаяля, — зауважив Тобіас.

— Авжеж, — посміхнулася Клотильда, — та май на увазі: якщо запах був приємний, він долинав не з цього моря.

Море й справді було жорстоким. Часом рибальські сіті виловлювали саму лише твань, а на вулицях селища після відпливу лишалося безліч мертвої риби. Вибухівка ж викидала на поверхню тільки рештки давніх корабельних аварій.

Кілька жінок, котрі, як і Клотильда, лишалися в селищі, кипіли від люті. Дружина старого Хакоба, яка того ранку встала раніше, ніж звичайно, теж прибрала в домі й сіла снідати з кислим видом.

— Моє останнє бажання, — звернулася вона до чоловіка, — щоб мене поховали живцем.

Вона проказала це так, ніби лежала на смертнім одрі, хоч насправді сиділа край стола в їдальні з великими вікнами, через які пробивалися й заливали весь дім потоки березневого світла. Навпроти неї, вгамовуючи голод, сидів старий Хакоб — чоловік, котрий так давно й палко кохав її, що вже не уявляв страждань, які б не були пов’язані з його дружиною.

— Я хочу померти певна, що мене поховають у землі, як порядних людей, — правила вона своєї. — А упевнюсь у цьому, лише подавшись звідси кудись-інде просити, щоб мені зробили таку ласку і поховали живцем.

— Не треба нікого просити, — спокійно відказав старий Хакоб. — Я сам відведу тебе.

— Що ж, ходімо, — мовила вона, — бо я скоро помру.

Старий Хакоб пильно подивився на дружину. Тільки її очі лишалися молодими. Суглоби зробилися вузлуватими, а вся вона скидалася на безплідну пустку — втім, вона завжди була такою.

— Ти виглядаєш краще, ніж будь-коли.

— Вночі, — зітхнула вона, — я відчула запах троянд.

— Не хвилюйся, — заспокоїв її старий Хакоб, — таке іноді трапляється з бідняками.

— Не в тому річ, — відказала вона. — Я завжди благала, щоб смерть заздалегідь сповістила мене про свій прихід, аби я встигла померти подалі від цього моря. Пахощі троянд у нашому селищі не що інше, як знамення боже.

Старому Хакобу не спало на думку нічого кращого, як попросити, аби вона трохи зачекала, щоб він встиг залагодити свої справи. Він чув, ніби люди помирають не тоді, коли повинні, а коли самі цього хочуть, тому його дуже занепокоїло передвістя дружини. І тепер навіть запитував себе, чи зміг би, коли надійде такий час, поховати її живцем.

О дев’ятій він відчинив приміщення, що колись правило за крамницю, поставив у дверях два стільці та столик з шахівницею і цілий ранок грав у шашки із випадковими партнерами. Зі свого місця він бачив поруйноване селище, полупані халупи зі слідами вигорілого на сонці фарбування і смужку моря там, де кінчалася вулиця.

Перед обідом він, як звичайно, грав із доном Максімо Гомесом. Старий Хакоб не міг уявити супротивника більш гуманного, ніж цей чоловік, котрий вийшов цілим та неушкодженим із двох громадянських воєн і лише в третій втратив одне око. Програвши умисне партію, він затримав партнера, щоб зіграти другу.

— Скажіть-но мені, доне Максімо, ви б могли власноручно поховати живцем свою дружину?

— Авжеж, — відповів дон Максімо Гомес, — і повірте, моя рука б не здригнулася.

Старий Хакоб здивовано промовчав. Відтак, втративши кілька вигідно розташованих пішаків, зітхнув:

— Річ у тім, що Петра, мабуть, скоро помре.

Дон Максімо Гомес не змінився на обличчі: — «В такому разі нема потреби ховати її живцем». Він «з’їв» дві шашки й провів дамку. Потім втупився у партнера зволоженим сумною рідиною оком.