Ґабріель Ґарсія Маркес - Оповідання

— Глорія може це засвідчити в поліції?

— Негр так і сказав. Але алькальд ходив до Глорії, перекинув у хаті все догори дном і заявив, що її посадять у тюрму як спільницю. Нарешті все улагодили за двадцять песо.

Дамасо встав близько восьмої години.

— Залишся, — сказала йому дівчина, — я зварю на обід курку.

Дамасо вичистив гребінець, перш ніж заховати його в задню кишеню штанів.

— Не можу, — зітхнув він, взявши дівчину за руки й пригортаючи її до себе. З вимитим обличчям вона справді виглядала зовсім молоденькою, а великі чорні очі надавали їй безпорадного вигляду. Він обійняв її за стан.

— Залишся.

— Назавжди?

Вона зашарілася й відхилилася назад.

— Я не вірю тобі.

Цього ранку Ана ледве трималася на ногах, але, як і всі, була дуже збуджена. Швиденько зібравши випрану за тиждень білизну, вона подалася на пристань, щоб побачити негра. Біля шлюпки вирував натовп. Дамасо був там. Ана підійшла ззаду і вщипнула його. Той аж підскочив.

— Що ти тут робиш?

— Прийшла тебе проводжати.

Дамасо барабанив пальцями по стовпу.

— Прокляття! — вихопилось у нього.

Запаливши цигарку, він викинув у річку порожню коробку. Ана витягла з пазухи нову пачку і вклала до кишені його сорочки. Тільки тоді Дамасо посміхнувся.

— Дурненька, — сказав він.

Ана засміялась.

Незабаром вивели негра. Він ішов посеред майдану, руки йому були зв’язані мотузкою, кінець якої притримував один з поліцаїв. Двоє інших із ґвинтівками йшли поруч. Негр був без сорочки, нижня губа розсічена, око запливло, як у боксера. Уникаючи поглядів натовпу, він ішов покірно, але з гідністю. На дверях більярдного залу, де зібралося найбільше людей, стояв хазяїн, що мовчки похитав головою, коли негра проводили повз нього. Шлюпка одразу ж відпливла. Негр був на палубі, де його прив’язали за руки й за ноги до великого баку з гасом. Коли шлюпка випливла на середину ріки і її гудок прогудів востаннє, на сонці блиснула спина негра.

— Бідолашний, — зітхнула Ана.

— Вбивці, — вигукнув хтось поруч. — Людина не може витримати такого сонця.

Дамасо озирнувся: то був голос якоїсь повнотілої жінки. Він почав пробиратися крізь натовп.

— Щось ти дуже розбалакалась, — прошепотів на вухо Ані. — Може, почнеш кричати на майдані про все, що знаєш?

Разом ішли до дверей більярдної.

— Хоч зайди змінити сорочку, — сказала вона наостанку. — Ти схожий на жебрака.

Новина привернула в салон багато відвідувачів. Намагаючись усім догодити, дон Роке обслуговував одночасно кілька столиків. Дамасо зачекав, доки той не підійшов до нього.

— Хочете, я вам допоможу?

Дон Роке поставив перед ним кілька пляшок та склянок.

— Спасибі, синку.

Дамасо поніс пляшки до столика. Він приймав замовлення, аж поки не розійшлись відвідувачі.

На світанку, коли Дамасо прийшов додому, Ана зрозуміла, що він багато випив. Вона взяла його руку і приклала до свого живота.

— Ось тут, — прошепотіла йому, — чуєш?

Дамасо не виявив ніякої цікавості.

— Він уже живий, — казала Ана. — Всю ніч товчеться там, всередині.

Дамасо був байдужий. Наступного ранку, заглиблений у себе, він пішов і повернувся лише опівночі. Так минув тиждень. Ті кілька годин, що Дамасо проводив дома, він лежав, курячи цигарки, уникаючи всякої розмови. Ана звикла до цього. Колись, ще на початку їхнього подружнього життя, з ним уже було таке, але тоді вона ще мало знала його і пробувала перечити. Тоді Дамасо жорстоко бив її.

Тепер Ана чекала. На ніч клала біля лампи пачку цигарок, знаючи, що чоловік може обійтися без їжі й без питва, але не без цигарок. І ось у середині червня Дамасо повернувся додому ввечері. Ана подумала, що з ним щось трапилося, раз він зайшов додому о цій порі. Повечеряли мовчки. Але коли прийшов час лягати спати, Дамасо, спохмурнівши, сказав:

— Я йду звідси.

— Куди?

— Хоч куди.

Ана озирнулася навколо. Малюнки з журналів, фотографії кіноакторів, якими вона обклеїла всі стіни, поблякли, втративши свій колишній блиск.

— Тобі нудно зі мною.

— Зовсім ні, — сказав Дамасо. — Тільки це село...

— Таке ж, як інші села.

— Тут не можна продати кулі.

— Та годі вже з тими клятими кулями, — умовляла Ана. — Поки я маю силу прати, тобі не треба ризикувати. Не знаю, для чого тобі було лізти в таку халепу.

Дамасо, перш ніж говорити далі, докурив цигарку.

— Все було так легко. Не розумію, як до цього не додумався хтось інший.

— Заради грошей — так, — згодилась Ана, — але який дурень брав би з собою більярдні кулі?