Йоанна Яґелло - Кава з кардамоном

— Якось ти зашвидко здаєшся, — сказав він. — Треба мати більше інформації. А ти пробувала шукати публікації? Шукала деінде людину, якимсь чином пов’язану з польською філологією? Або взагалі з університетом? Почекай, зараз спробуємо.

Сів перед комп’ютером і підсунув Лінці другого стільця, знявши з нього попередньо купу одягу й книжок.

— Глянь, — і набрав у пошуку слова «Печериця університет». Із кількох тисяч результатів відразу зауважив перше: «Єжи Печериця Кафедра слов’янського мовознавства Варшавський університет чергування протягом весняного семестру…»

— Попався, голубчик, — Адріан потер руки.

— Я гадала, що мама вчилася в Кракові, — замислено озвалася Лінка.

— Але дисертацію могла писати тут. Певне, приїздила час від часу.

Лінка пригадала фотографію із Саського саду. Авжеж. Мабуть, батьки тоді поєднали поїздку до Варшави із працею над дисертацією. Усе дедалі прояснювалося, ставало зрозумілішим.

Адріан міркував уголос.

— Що ж, підіб’ємо підсумки. У твоєї мами був роман із цим викладачем…

— Який роман? У моєї мами? Ти що, здурів?

Лінка обурилася. Що це він верзе?! Та як він сміє?! Адже невідомо, що насправді сталося. Це явно випадкова збіжність!

— Халінко, — лагідно сказав Адріан, узагалі не звертаючи уваги на її гнів.

Лінка й не підозрювала, що їй може сподобатися, коли її так називатимуть, але в устах Адріана це звучало дуже приємно. Але вона таки мусила висловити все, що її так зачепило.

— Не забувай, що це моя мама, про яку ти, власне, нічого не знаєш, а тим більше про те, що тоді сталося!

— Пробач. Звичайно. Ми справді нічого не знаємо. Я не засуджую твою маму. І взагалі більше нікого не засуджуватиму… Я просто це припустив… Заспокойся. Ти напевне про все у свій час дізнаєшся, і що б це не було, ти це переживеш, повір мені. А навіть якщо в мами й був роман? Або якась любов? То й що? Кохання не завжди розсудливе, і не всі можуть із цим упоратися.

Лінка пригадала дівчину, яка вистрибнула з вікна останнього поверху. Невже Адріан теж колись пережив таке кохання? Пристрасть, шалене почуття?

— Ти так кажеш, мовби знаєш це із власного досвіду.

Адріан почервонів і кілька хвилин вагався, сказати щось чи ні.

— Бо таки знаю. Про одне тобі розповім, про інше ні. Пригадуєш, як колись у машині я розказував тобі про свою маму? Про те, що вона втратила роботу. Невдовзі потому в мого батька був роман. Із медсестрою. Це тривало роками. Коли я довідався, то спершу звинувачував батька. Я аж нетямився від обурення, як він міг таке вчинити! Та ще й у такий складний для мами час, коли вона змагалася з безробіттям і зневірою. Пізніше звинувачував маму, бо вона завжди була такою холодною й нечулою. А коли втратила роботу, то стало ще гірше. Вона не змогла опанувати себе, цілими днями ходила по квартирі в халаті, з немитою головою, розумієш? Мені здавалося, що кожному чоловікові потрібно більше. А потім збагнув, що звинувачення будь-кого не має жодного сенсу. У батька виникло почуття, яке він не зміг придушити. Але від нас він не пішов. Я зовсім не переконаний, що він учинив добре. Мама вирішила йому пробачити, але здається, до кінця їй це не вдалося. Гадаю, що її проблеми із серцем пов’язані саме із цим. Обоє прийняли певне рішення, і треба це поважати. Мабуть, вони все ж кохають одне одного. Принаймні живуть разом. Якби ж то все було так просто…

— Я рада, що ти мені про це розповів.

— Рада? Чому?

— Не знаю.

Лінка й справді не знала. Вона відчувала, що Адріан їй довіряє. Вона теж йому вірила. Він знав її таємниці, а вона його. Так гарно мати когось близького, ділитися секретами. Лінка усвідомила, що Адріан — єдина людина, якій відомо все. Касьці вона не звірялася. Бо як їй було розповісти подрузі, що зростала в дитячому будинку, про те, що її мати можливо віддала свою доню до такого самого закладу? Лінка була певна, що Каська цього не зрозуміла б. Адріан — це інша справа. З ним можна було поділитися геть усім. Дівчина подумала, що така дружба трапляється нечасто.

— Не знаєш?

— Я собі подумала, що така дружба рідко зустрічається.

— Тобто яка?

— Ну, така, як у нас.

— Авжеж, — Адріан помітно засмутився. — Маєш рацію. Справді, така дружба — це рідкість.

— А що ти ще мав на увазі?

— Про що це ти?

— Ну, ти про щось не хотів мені розказувати…

Адріан провів долонею по світлому волоссю. Лінка знала цей жест. Коли він так робив, то зазвичай збирався сказати щось важливе й роздумував, говорити чи ні. Цього разу вирішив промовчати.