Йоанна Яґелло - Кава з кардамоном

Був теплий вечір. Невідомо коли з’явилися перші пуп’янки й крихітні листочки. Кущі форзицій були всіяні жовтими квітами. Фікус зацікавлено нюшкував довкола, водячи носом біля самої землі. Раптом удалині побачив коричневого пуделя й рвонув так несподівано, що Лінка замалим не перечепилася. Геть забула, що поводок можна відстебнути. Хазяйкою пуделя виявилася старенька пані, чиє волосся дуже нагадувало шерсть її улюбленця, але зовсім посивілу. Лінка зітхнула. Вона хотіла вийти прогулятися, щоб побути на самоті, але добре розуміла, чим усе закінчиться. Нудними розмовами із сусідкою. Собаки гасали по траві, яка щойно встигла пробитися, щасливі, задоволені. «Може, собакам живеться краще, — подумала Лінка. — Жодних тобі докорів сумління, постійних думок про щось, навіть дружба в них виглядає значно простіше, якщо бавимося разом, значить, ми друзі».

Раптом коричнева пуделиця, яка робила викрутаси, натрапила на якийсь предмет, що перекинувся й опинився в неї під лапами. Лампадка. Лінка підняла її й недовірливо втупилася. Звідки тут лампадка? Мабуть, хтось кинув з балкону, люди тепер жбурляють різні речі задля розваги. Власне, це небезпечно так стояти під вікнами. Можна отримати гнилим яблуком по довбешці. Або тарілкою… Або й лампадкою. Лінка вже збиралася кинути її в кущі, коли помітила, що біля будинку стоїть ще одна. І букет троянд, перев’язаний стрічкою.

— Шкода дівчини, — старенька за її спиною зітхнула.

— Дівчини? — Лінка обернулася до жінки. Блакитні вибляклі очі жваво позирали з-під почервонілих повік.

— То ти нічого не знаєш, дитино? — спитала старенька.

Лінка заперечно похитала головою.

— Кинулася з останнюю поверху. Коханий зрадив. А така розумна дівчина, студентка. Невже воно того варте?

Лінку це шокувало. Одна справа — почути, що хтось десь так учинив, не можуть жити без коханого чи коханої, чи прочитати «Ромео і Джульетту», але геть інше, коли зіштовхуєшся з таким особисто. «Цікаво, чи знала я її, — подумала Лінка. — Мабуть, я її бачила. Напевне, вона була дуже мужньою». Від самої думки про те, щоб вистрибнути з вікна останнього поверху, Лінці зробилося недобре. Вона не боялася висоти, але на різних вежах чи на морському маяку почувалася незатишно. Отак стрибнути? Якого ж розпачу, якого відчаю треба зазнати, щоб подолати страх? А вона сама змогла би покохати когось так сильно, що без нього життя втратило б сенс? Мабуть, ні. Що ж, може, вона надто розсудлива й неромантична. Може, воно й на краще… Лінка задумалася. А тоді почула слова хазяйки пуделя.

— Я її знала. Така розважлива дівчина. У неї були такі люблячі батьки, купа планів на майбутнє. Усе! І якийсь дурний хлопець так її зворохобив.

— Краще, мабуть, ніколи не закохуватися, — мовила Лінка.

— Ну, для неї, певне, було би краще, а тим більше для її нещасних батьків, — знову зітхнула старенька. — Так воно буває з коханням, по-різному. Я знаю, що кажу, бо й сама кілька разів закохувалася.

Лінка із цікавістю глянула на свою співрозмовницю. Оця бабуся закохувалася, та ще й не раз?

— Першого хлопця я страшенно кохала. Він загинув під час війни. Думала тоді, що нікого більше не покохаю, мені й на думку не спадало, що таке можливо… Потім був мій перший чоловік, спочатку більше друг, він про мене турбувався, допомагав. Я вийшла за нього заміж, хоча й не любила. Думала, що більше ніколи не зазнаю кохання, та він мене дуже кохав, і цього мало бути достатньо. Але почуття прийшло згодом. Ми були щасливі разом сорок років, у нас народилися діти й онуки. Він помер від раку.

— Мені так шкода.

— Так… П’ять років тому. За кілька місяців він перетворився на тінь, але ми до кінця кохали одне одного. Кожна мить, яку ми провели разом, була безцінною. Коли чоловік помер, я була в розпачі. Мені хотілося лягти на ліжко й ніколи більше не вставати.

Лінка не знала, що й сказати. Старенька, з якою вона щойно познайомилася, розповіла їй про все своє життя. Дівчині було трохи ніяково вислуховувати ці звіряння, та з іншого боку, не можна було просто собі піти геть. Тож вона продовжувала терпляче слухати.

— А рік тому я знову вийшла заміж.

Оце-то так! Лінка аж рота роззявила від подиву. І бовкнула, може, не надто чемно:

— Справді?

— Я знаю, вам, молодим, здається, що стара людина вже не може закохатися, але це неправда. Кохати можна в будь-якому віці. А самому жити дуже важко. Ну, дитино, піду я вже. Чоловік хвилюватиметься. Він майже не може ходити, стегно має проопероване. Не можу залишати його надовго на самоті, бо він сумує.