Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— Так, але спимо ми нарізно. Розумієш?

— Ой, мамо! — Лінці стало так шкода маму. — Може, усе якось владнається…

— Я не думаю. Крім того, мені здається, що Адам познайомився з кимсь, а тут живе лише через Кая.

— Мені так шкода. Пробач, я не хотіла тебе засмучувати. Щиро кажучи, я думала витягнути тебе походити по крамницях, ми б собі щось купили, бо мені зовсім немає в чому ходити. А ти б собі теж щось придбала з нагоди святкової вечері. Ну, але вечері не буде…

— Це тобі немає в чому ходити? Повна шафа речей, — мати раптом розсердилася.

«Ну звісно, зараз знову почую, що нам бракує на хліб» — подумала Лінка.

— Та воно так, але весь цей одяг такий… звичайний. Розумієш, мало жіночний, а мені хотілося… То ходімо принаймні до секонду…

— Знаєш, що? — раптом пожвавилася мати. — Чесно кажучи, мені й самій кортить походити по крамницях, це завжди піднімає настрій. Ходімо!

— А Кай? Хіба його не треба забрати?

— Устигнемо, до п’ятої ще купа часу.

«Що це з нею таке?» — думала Лінка, коли вони несли з мамою додому важкі пакунки. Такої щедрості вона не чекала. Удома одягла нову туніку з індійським візерунком, шоколадні легінси, шаль, сережки. І чекала. Мама теж чекала в прозорій фіолетовій блузці з викотом. Отак і чекали удвох, одна — на телефонний дзвінок, інша — на дзвоник у двері. Кай, якого вони встигли забрати, вештався між ними зі своїми бакуганами. Час від часу кидав якогось із них на підлогу, і тоді кольорова кулька лускала, а Кай перетворювався на чудовисько, що сиділо всередині.

— Тікайте, бо стріляю! — кричав малий. — Ви повинні тікати! — попереджав він маму й сестру, бо ті явно не розуміли, у чому справа.

«Ні, не так я собі уявляла день святого Валентина», — подумала Лінка. Мабуть, що мама, яка щокілька хвилин втомлено позирала на годинника, теж сподівалася, що все буде по-іншому.

Було по восьмій. Кай заснув, а вони увімкнули собі якусь сльозогінну мелодраму. Звісно, у день Валентина навіть телебачення робило все, щоб когось добити. І тоді Лінка вирішила, що подзвонить сама. Немає ради, може, вона й не повинна цього робити, та з іншого боку… Адріанова мати в лікарні, невідомо, що там сталося.

— Стан, начебто, стабільний… — сказав Адріан. — Але в мене погані передчуття.

І замовк. А вона так хотіла його побачити!

— Не хочеш поговорити? — запитала Лінка.

— Пізно вже…

— Я можу зайти до тебе.

Гаразд, гордість можна поки що заховати до кишені.

— Але вже майже дев’ята.

— Нічого. Я на хвилинку.

— Ну добре. Чекаю, — тільки й сказав Адріан.

Вона не відчувала радості в його голосі, але пояснювала це тим, що він, мабуть, хвилюється за матір.

— Я не впевнена, що ти чиниш правильно, — зауважила мати.

Стояла у дверях кухні й дивилася на Лінку зі смутком в очах.

— Ти підслуховувала!

— Неможливо було не почути. Мені довелося б хіба що вийти на балкон. Ну, іди, може, ти й права. Може, іноді краще самій зробити перший крок.

Лінка не йшла, а бігла. Нові сережки побрязкували в такт кроків. Зупинилася біля сходів, намагаючись дихати розмірено. Усе буде добре, мусить бути добре!

— Може, це й добре, що ти прийшла, — сказав Адріан уже на порозі.

— Певне, що добре. Тобі потрібно… із кимсь поговорити. Я б у такій ситуації почувалася жахливо. Лікарня, мама… Як вона почувається?

— Так, як я й казав. Начебто все має бути добре. Але вона якась така… маленька, бліда, слабка, не знаю…

Провів Лінку до кімнати. Посередині лежали нерозпаковані валізи.

— І що тепер буде із твоїм навчанням?

— Ще не знаю, — зітхнув він. — Усе дуже складно.

— Мені так прикро.

— Якщо ти вже прийшла, я хочу тобі дещо сказати.

«Якщо? — подумала Лінка. — Що це значить?»

Адріан сів, тоді знову схопився. Не запропонував їй чаю, навіть не запросив сісти, тож Лінка сама зняла з ліжка стос газет і присіла на краєчку.

— То що ти хотів мені сказати?

Мабуть, ідеться про той випадок із друкарнею.

— Я розумію, тобі незручно, що ти мені не вірив. І що все так вийшло.

Раптом він підвів голову, і Лінка зрозуміла, що помилилася. Було щось іще.

— Чорт, я й не думав, що це буде так важко.

— Ну, давай, кажи.

— Я… познайомився з дівчиною.

— Коли? — запитала Лінка.

Питання повисло в повітрі, мов холодна мряка.

— У листопаді, — похнюпившись, сказав Адріан.

А тоді все поточилося мов з гори.

— Це все той новий ліцей. Я пішов до бару з однокласниками, а там усі такі страшенно розкуті. Ну, і там була така дівчина. Не знаю, як це сталося… Це був лише один раз, нас ніщо не об’єднує, таке одноразове знайомство… Пригода без продовження.