Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— Привіт, Лінко, — проказав він нарешті. — Я повернувся до Польщі й хочу, щоб ти дізналася про це від мене. А не від когось іще.

— Повернувся? — слова утворили в морозяному повітрі білу хмаринку, яку підхопив вітер. Проте Лінка вже не відчувала холоду, вона взагалі не відчувала нічого, крім звичайної радості. Навіть якщо останні півроку все було не так, як треба, то він усе-таки повернувся, він тут, і прийшов насамперед до неї! Та ще й у день Валентина! Звичайно, вона не покаже йому, як насправді радіє, адже це він її покинув, не озивався від самого Різдва. Але навіть якщо їй і хотілося виглядати незворушною, Лінка все ж не витримала й усміхнулась. Та Адріан не усміхнувся у відповідь.

— Моя мама в лікарні. У важкому стані.

От воно що, тепер зрозуміло, чому він приїхав. Лінка відчула, як у животі щось неприємно кольнуло.

— У важкому стані? — запитала вона.

— Так, у неї знову був інфаркт. Проте цього разу важчий, — Адріанові тремтів голос. — Найгірше, що все це моя провина.

— Як це твоя провина? Вона ж просто хвора, адже…

— Ти нічого не знаєш, не розумієш! — він раптом розплакався. — Ти мала рацію, а я тебе не послухав. Я був таким самовпевненим, аж занадто! Чому я тобі не повірив?

— Вона справді була тоді там, у друкарні, — тихо мовила Лінка.

— Тоді й не лише тоді. Вона ходила туди місяцями, ніхто про це не знав! Вона ходила, коли батько був на нічному чергуванні! Потайки! І поверталася, перш ніж він приходив додому!

— Але навіщо?

— Не знаю, навіщо, адже про гроші не йшлося. У нас було достатньо коштів. Може, йшлося про гідність. Вона хотіла відчувати себе потрібною… У мами завжди були амбіції, так тато сказав. Мабуть, вона не змогла витримати цього безробіття.

— Напевне, — так само тихо погодилася Лінка. — Знаєш, відколи я заробляю гроші… Я цим пишаюся, — лише зараз вона це усвідомила, хоча розмова цього й не стосувалася. Не про неї, принаймні точно не тепер. Якщо буде інша нагода.

— Зараз не час про це говорити, — сказав Адріан, наче прочитавши її думки.

«Зараз не час»! Отже, є надія, що буде якесь «потім»! Лінка знову відчула радість. Адже можна зустрітися, хоча вони більше й не разом! Узагалі краще не мати ілюзій, але хто сказав, що вже все втрачено?

— Бо зараз я йду до лікарні.

То ось у чому справа, йдеться лише про лаконічну інформацію, без жодного підтексту. Лінка відчула розчарування, проте наважилася запитати.

— Ти надовго приїхав?

— Назавжди. Принаймні на певний час. Доки мамі не покращає.

Лінка сподівалася, що він ще щось скаже, може, запропонує зустрітися, про щось запитає. Але нічого такого не сталося.

— Мушу йти, — порушив мовчанку Адріан. — Я подзвоню.

Жоднісінького «нині». Чи «невдовзі». Що ж, тоді й вона довго не розводитиметься.

— Що ж, бувай, — відказала Лінка, проводжаючи його поглядом. Адріан зник за будинком.

— Чого це ти така раденька?

— Адріан повернувся!

— Повернувся? — перепитала мама, немовби не дочувши. — Як це повернувся? Адже…

— Його мати в лікарні, — Лінка не підозрювала, що вона й досі щасливо посміхається.

— І тебе це так тішить?

— Ні, зовсім ні! Але він тут! Розумієш? Сказав, що зателефонує, зараз поїхав до лікарні, але може, ми потім побачимося, може, усе ще якось уладнається…

— Але хіба… він тебе не покинув?

— Покинув, не покинув… Може, йому треба подумати. Може, у нього щось не склалось, може, він усе обміркував і все-таки зрозумів…

— Що кохає тебе? Знаєш що, Халінко, у тобі є щось, чого я ніколи не збагну. Це твій необгрунтований оптимізм.

— А навіщо перейматися заздалегідь? Треба сподіватися на краще.

— Можна гірко розчаруватися.

— Ой, мамо, дай спокій.

Лінка не могла спокійно всидіти на місці, тож побігла до шафи пошукати щось відповідне, аби вбратися, коли подзвонить Адріан. Чорт, вона ніколи цим не переймалася. Самі джинси, сірі й чорні футболки, повна лажа. Може, витягнути маму до крамниць? Адже нині день Валентина.

— Маєте якісь плани на вечір? — почала здалеку.

— А що?

— Як це що? День святого Валентина. Романтична вечеря при свічках і таке інше…

— Не дурій. По-перше, Адам ніколи не пам’ятає про день Валентина. По-друге… боюся, що між нами не все так, як раніше, — видушила мати.

— Ні? — Лінка широко розплющила очі. — Але ж тоді, у новорічний вечір… ви казали… я гадала…

— Я теж. Та здається, вороття немає. Усе, що сталося, роз’єднало нас. Не можна двічі побувати в тій самій річці…

— Але ж Адам знову живе з нами.