Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

Лінка думала про питання пана Антонія. «Ти коли-небудь закохувалася?» — лунало їй у вухах. Зняла з полиці календар, той, що збиралася подарувати Адріанові на Різдво. Раптом коханий став перед очима мов живий. Вічно розкуйовджене волосся, щира посмішка, уся та ніжність, яку він завжди їй дарував. Колись. Вона так за ним сумувала. Спершу сподівалася, що може, завдяки Лукашеві залишена Адріаном рана якось затягнеться, але все було не так просто. Не кажучи вже про те, що Лукаш зовсім нею не цікавився. Спочатку їй здавалося, що це не так, але коли він відмовився збирати з нею гроші для Оркестру, Лінка переконалася, що помилялася. Бо якби вона йому подобалася — пішов би за нею на край світу. А тут навіть до торгового центру прогулятися не захотів.

Розгорнула календар на першій сторінці.

«Я сумую за тобою, Адріане», — написала у віконці з датою 1 січня. «Не зустріла з тобою Нового року, і це був найгірший Новий рік у моєму житті». 2 січня. «Сумувала за тобою від самого ранку. Ідучи до ліцею, проминула будинок з „Оксамитом“. І згадалося, як ми пішли туди вперше». І далі: «Якби ти був тоді зі мною на Оркестрі, мабуть, я знала би, що робити». І останній запис. «Сьогодні пан Антоній запитав мене, чи кохала я коли-небудь. Так. Кохала. І на жаль, продовжую кохати. Весь час думаю, що ти лише так це сказав, може, це неправда, адже нічого не сталося, чому ж тоді?..»

«Звісно, таке завжди закінчується сльозами», — подумала Лінка, витираючи з якоїсь імпресіоністичної картини солону краплину.

— Усе гарне закінчується. Можеш собі поплакати над цим календарем, але тепер закрий його й припини рюмсати, зрозуміла? — голосно сказала Лінка собі. Їй зробилося смішно.

— Ти що? — запитала крізь прочинені двері мати. — Плачеш чи смієшся? Ти з кимсь розмовляєш?

— І те, і те, мамо… Усе відразу.

Вона знову засміялася, а тоді розридалася.

— Сподіваюся, це не тому, що ти нікуди не їдеш на канікули? Мені так шкода, донечко, але в мене немає…

— …грошей, я знаю. Не переймайся, мені однаково не хочеться нікуди їхати. Я собі й тут побуду… Хвилиночку, а що із Каєм?

Лінка раптом злякалася. Сподівалася, що матері не спало на думку примусити її займатися Каєм, якщо вже вона просиджуватиме канікули вдома.

— Я записала його на «Зиму в місті». Це як школа, від ранку до п’ятої. Їм організовують басейн, різні розваги… Може бути цікаво.

— Слава Богу, — пробурмотіла Лінка. — Бо хочеться бодай під час канікул трохи поледарювати.

— Завтра батьківські збори, — згадала мати. — Теж іще придумали, перед самими канікулами! Ну, але мабуть, треба піти, га?

— Збори? А звідки ти про них дізналася?

— Отримала мейла від твого класного керівника.

Нічого собі. У гімназії таке точно нікому б на думку не спало.

— Я й забула про них, мамо.

— А я навіть не знаю, де твій ліцей знаходиться…

Лінка відчула в маминому голосі тривогу, а може, страх, що вона знову із чимсь не впорається. Здається, мама боялася цих зборів чи не більше, ніж Лінка. На жодних попередніх зборах вона не була, щоразу виявлялося, що мусить довше залишитися на роботі.

— Я тобі намалюю схему, — із несподіваною для себе самої ніжністю сказала Лінка, а тоді погладила мамину руку. — Не хвилюйся, знайдеш.

«І нічого поганого про мене не почуєш», — хотіла б вона додати, проте воліла промовчати, бо чудово знала, що над нею висить принаймні одна незадовільна оцінка. Навіть, якщо фізик був любителем класичної літератури, усе ж рахувати він умів. Принаймні до трьох, а саме стільки одиниць устигла схопити Лінка із цього предмета.

Останній тиждень навчання. Чудово. Уранці Лінка запитала в Азора про статтю, але той відповів, що поки не встиг її переглянути. «Цікаво, тоді нащо він казав її так швидко писати? — подумала Лінка. — Можна було й не сидіти ледь не цілу ніч, якщо в нього однаково часу немає». Зате Оскар прочитав і запитав, чи не заскочать вони після уроків на каву. Оце так, кава з Оскаром, у житті іноді все стає з ніг на голову. Але Лінка погодилася. Їй було цікаво, що він скаже про її писанину.

Коли в «Кафці» (бо саме туди вони пішли) Оскар витягнув роздрук її статті, весь покреслений червоним, настрій у Лінки геть зіпсувався. Звісно, однокласник міг їй не подобатися, але його зауваження не можна вважати прискіпуванням, усе-таки в нього був редакторський досвід. Та якщо вона розраховувала на його дружню допомогу, то помилилася. Він сприйняв це як нагоду помститися!

— Існують певні принципи, — почав Оскар. — Передусім текст повинен бути динамічним. Усі ці передмови з початку прибираєш, це не Вікіпедія, усі дані треба внести до тексту, а початок має бути сильним. От, наприклад, ці уривки просто чудові… Ця сцена з пенсіонеркою… Прислівники викидаєш, і всі ці дієприкметники теж, їх явно забагато. Треба писати простіше.