— Ні, але можу прочитати вдома.
— Та тримай, чого там, — і віддала йому аркуші. — Певне, цього й так не надрукують. Залишать три речення та й по всьому.
— Такий талант гине…
— Дай мені спокій. Чого тобі треба?! — вигукнула вона й пішла швидше.
— Лінко! — гукнув він. — Почекай!
— Чого ти хочеш? Якого біса вам усім від мене потрібно?
Відчувала, що зараз розплачеться.
— Пробач, будь ласка.
Лінка глянула йому в очі. Перепросини здавалися щирими.
— Пробач, сам не розумію, що зі мною коїться. Я зовсім не хотів тебе образити. Просто… іноді не даю із цим ради, — мовив він якось сумно, безпорадно. — Я із задоволенням прочитаю твою статтю. Не хочу, щоб ми ворогували, у мене й так недругів досить. Скрізь. Крім того, мені страшенно бракує журналістської роботи. Це було моє життя, а тепер доводиться скніти в цій чортовій Варшаві.
— У тебе якісь неприємності? — Їй раптом стало шкода Оскара. Він стояв перед нею, такий маленький, товстий, кумедний. І здавався таким неймовірно, страшенно нещасним.
— За п’ять хвилин не розповіси. Може, іншим разом. А поки що давай роздрук. Мені справді цікаво. Чотири сторінки про Оркестр? Я й не підозрював, що це така цікава тема.
Як і в Лінки, у пана Антонія теж був кепський настрій. Щойно вона прийшла, він відразу вилаяв її за надто легке вбрання в таку холоднечу. Тоді дорікнув спізненням, хоча було лише п’ятнадцять по четвертій. Але нагримав не лише на неї. Пані Стасі теж перепало за не надто гарячий чай. А ще йому здалося, що чашка не досить чиста й печиво не зовсім свіже. «Що це з ним таке?» — дивувалася Лінка. Вона знала його досить давно, щоб переконатися, що в глибині душі пан Антоній — добра людина. Мабуть, щось трапилося.
— Ну, і чого сидиш там і не озиваєшся? — буркнув він нарешті. — Краще йди й допоможи Стасі з посудом, більше буде користі. Вона вже навіть склянки не може як слід помити.
«Точно щось трапилося», — подумала Лінка. Адже пан Антоній завжди захищав пані Стасю. Посварилися?
— Добре, я піду. А ви не забули, що нині має прийти Лукаш? Він хотів висіяти насіння до горщиків, треба буде їх десь поставити… Може, на кухні?
— Насіння, насіння, — буркотів пан Антоній. — Ті часи однаково давно минули, не повернеш. Може там собі бути люпин чи й не люпин, її більше не буде!
Він ледь не плакав. Несподівано для себе самої Лінка підійшла до старого й легенько погладила, його долоню. У нього була стареча, вкрита зморшками й темними плямами шкіра, проте руки випромінювали дивну силу. «Мабуть, колись він був дужим чоловіком», — подумала Лінка.
— Розкажете про неї? — наважилася запитати. Це було не вперше, та на диво, саме нині розгніваний на весь світ пан Антоній заговорив.
— Ти коли-небудь закохувалася, дитинко?
Лінка мовчала.
— Якщо ні, то із цієї історії ти небагато зрозумієш.
— Закохувалася, — тихо озвалася Лінка, але старий не почув.
— У неї було світле, хвилясте, довге волосся, вона часто зав’язувала його в кінський хвіст.
— Так, як я тоді… — пригадала Лінка.
— То була найвродливіша жінка, яку я будь-коли бачив. Вона була така гарна, що позувала художникам тут, на Саській Кемпі. Усі в неї закохувалися, а вона обрала мене. Любила сидіти на цій гойдалці. Ми зустрічалися майже рік.
— І що було далі? — ця історія захопила її.
— Нічого. Далі не було нічого.
— Але чому?
— Знаєш, дитино, що таке мезальянс?
— Ну, знаю…
— Так отож. Вона була багатою, а я походив з бідної родини. Її батьки не хотіли, щоб ми зустрічалися й забрали її за кордон. Більше я ніколи її не бачив. Авжеж, більше ніколи.
Чомусь Лінці здалося, що пан Антоній щось замовчує. Усе це скидалося на заздалегідь завчену оповідку. А може, усе й справді так було? У ті часи поняття мезальянсу дійсно існувало, у цьому Лінка не сумнівалася.
Того пообіддя він більше нічого не розповів, але Лінці здалося, що йому полегшало. Настрій у старого покращився, а коли прийшов Лукаш і піднявся нагору, щоб показати торбинки з насінням, пан Антоній узагалі просяяв.
Знову поверталися разом.
— Мезальянс? — Лукаш помітно здивувався, коли Лінка коротко переповіла йому сьогоднішню розмову. — Тобто вона була для нього занадто бідна?
— Навпаки. Це він був бідний, вона багата, і її батьки заборонили їм зустрічатися й вивезли її за кордон.
— То все туфта, — сказав Лукаш. — Коли я йшов на кухню й висаджував з пані Стасею рослини, то дорогою оглянув дім. У буфеті щонайкраща майссенська порцеляна, скрізь повно антикварних речей, картини на стінах, деякі з них варті кількадесятьох тисяч злотих, як на мене… Я на цьому знаюся. Якщо він був бідним, походячи з такої родини, то в мене на долоні має вирости мальва або люпин. Ось так.
Читать дальше