Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— О ні! — Лінка раптом відчула, як у ній закипає гнів. — Так ти зі мною не розмовлятимеш. Бувай здоров!

Адріан стояв як вкопаний і дивився на неї.

— Ну, чого втупився? Ти мене покинув, то вже можеш собі піти, правда?

І Адріан пішов.

А Лінка зачинилася у ванній, щоб спокійно виплакатися. Проте там її спіткала несподіванка: у ванні й далі плавав короп. І коли глипнув на неї своїм байдужим поглядом, то декого їй нагадав. Причому вона добре знала, кого саме: Адріана! Негідник! Холодна, нечула потвора! Ми й справді відрізняємося, ти й не уявляєш, наскільки! Так відрізняємося, що ти побачиш, почім лікоть кваші! Вихопила рибину з води і, міцно тримаючи її під пахвою, пішла на кухню. Побачивши сестру, Кай злякався.

— Забери цю дитину! — крикнула вона до матері, яка прикрашала салат. — А ти дай мені свої знаряддя.

— Ось вони, — мовив Адам. — Я чомусь не зміг його забити.

— А я його вб’ю, навіть двічі вб’ю, якщо мені буде замало. Що за мужики на цьому світі? Брешуть, обманюють і навіть дурної рибини закатрупити не здатні! Гаразд, а тепер вийдіть звідси всі.

— Я не брешу, — обурився Адам і глянув на маму, наче прохаючи підтримки. — Що з нею сталося?

— Це з вами станеться, якщо не залишите мене тут самої! Можете вийти з кухні? — Лінка тримала молоток у піднятій руці з таким грізним виглядом, наче збиралася когось ним гепнути.

— Обережно, донечко, не скалічся, — примирливо мовила мама, виходячи з кухні.

Вона ще чула, як за дверима Адам намагається пояснити мамі, що в Лінки складний період. «Це такий вік», — виправдовував він пасербицю. І Лінку це розлютило ще дужче.

— А ти чого витріщився? — звернулася вона до рибини. Короп глипав каламутним оком. «В Адріана очі такого самого кольору», — майнула думка. А тоді підняла молоток, заплющила очі й щосили вдарила. Почувся брязкіт і короп увесь вкрився цукром із розбитої цукорниці. «Здається, я взяла занадто ліворуч», — подумала Лінка. Короп на мить вигнувся, наче докоряючи їй за те, що вона збиралася зробити. «Ну, то матимеш солодку смерть», — прошепотіла Лінка, тоді гепнула молотком ще раз і закричала. Короп лежав без ознак життя, а вона репетувала:

— Хто-небудь, ідіть сюди, я не знаю, що робити, допоможіть!

Адам убіг до кухні й швидко відтяв коропові голову гострим ножем. А тоді обняв Лінку.

— Ну, годі, годі… Що з тобою?

— Моя бідолашна, маленька рибка, — ридала Лінка. — Рибка моя кохана…

До столу Лінка сіла, мов у жалобі, хоча й одягла білу блузку. Від риби відмовилася. Зрештою, Адам і мама теж її не торкнулися. Мати взагалі сказала, що коли їй закортить свіжого багна, вона поїде до Кампіноської пущі. Дощ лив із самого ранку, нічого не скажеш, чудові мокрі свята з рибою, що відгонить болотом. Кай риби просто не любив. І лише бабуся розводилася, яка, мовляв, рибка смачненька, а яка свіжа! З’їла аж три шматки. Лінка дзьобнула трішки салату й сиділа мов нежива.

— Коли, ну коли вже будуть подарунки? — знай допитувався Кай.

— Якщо ти був слухняним, то Миколай точно прийде, — запевнила його сестра. Глянула на годинника. Невдовзі сьома, отже, і Лукаш не забариться. І справді, за кілька хвилин у її кімнаті почувся дзвоник мобільного. Треба було діяти.

Лінка вийшла з вітальні трохи машинально, проте не забула зачинити двері й узяти подушку зі свого ліжка. Хвилиночку! А мішок? У неї не було мішка для подарунків! Витягла із шухляди мішок для сміття й квапливо запхнула туди подарунки, які лежали заховані в шафі. Спустилася долу, намагаючись не грюкнути дверима. Біля будинку на мопеді сидів Миколай у червоному вбранні. Побачивши його, Лінка, попри все, засміялася.

— Ти отак і їхав?

— А в якому одязі, по-твоєму, мав би їхати святий Миколай? — відказав Лукаш, аж променіючи святковим настроєм.

— Тримай, бо якщо Кай тебе таким побачить, то подумає, що настали скрутні часи! — простягла йому подушку, яку хлопець запхнув під шубу.

— Ну, тепер порядок. А мішок маєш?

Лінка подала йому мішок.

— Гм, схоже на мішок для сміття.

— Не нарікай, чудовий, стильний мішок із гарненькими шворочками!

— А що з тобою? Сталося щось? Ти плакала?

— Так. Я забила коропа й плакала від жалю. Мушу вже повертатися, а ти приходь хвилин за десять, окей? Не замерзнеш тут?

— Швидше спітнію, бо ти ще й подушку принесла! Плюс дев’ять градусів, нічого собі зимонька! Більше скидається на листопад якийсь. А із цим коропом ти, певне, пожартувала?

— Ні, аж ніяк. Молотком, просто по голові.