Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— Я б хотіла повернути цей календар, — сказала вона, силкуючись посміхнутися. — Виявилося… що в цієї людини… вже є інший.

Молодий продавець глянув явно співчутливо. Воно й не дивно: Лінка знала, що очі в неї почервоніли, а туш напевне розмазалася.

— Дайте, будь ласка, чек, — мовив продавець.

— Чек?

— Так, повернення приймаються лише із чеком.

Хай йому грець, вона про таке й не подумала. Купуючи подарунок, Лінка точно отримала той чек і відразу ж викинула як непотріб.

— Але я купила його тут, — тільки й видушила вона.

— Мені дуже шкода, без чека нічого не можна зробити.

Лінка знову відчула, як сльози набігають на очі, тож лише кивнула головою, узяла календар і вийшла. Нічого, вона ще подумає, що з ним зробити.

— Що сталося? — запитала мама, відчиняючи їй двері. Підперезалася якимсь старим фартухом, звідки вона його тільки й витягла? Фартух запрошував приготувати щось, спокушаючи величезною тарілкою спагеті з томатним соусом, унизу виднів рецепт, а серединою звивався напис «Spaghetti Master».

— Невже спагеті готуємо? — Лінка намагалася пожартувати, щоб якось приховати свій стан. — Гарненький фартушок, звідки він у тебе?

— Адам купив мені колись на Різдво, — посміхнулася мама.

— О, це дорожче за діаманти!

— Розумієш, чоловіки не дуже вміють вибирати подарунки. Власне, мій досвід показує, що в цьому плані вони геть безнадійні.

І тоді Лінка знову розплакалася.

— Розповідай, що трапилося! І не лий сльози до миски, бо тісто на вушка мені зіпсуєш!

Боже мій, мати власноручно ліпить вушка! Справжній тобі Армагедон. Якщо бабуся приїде на святвечір, то нізащо не повірить.

— І що ти збираєшся робити? — спитала мама.

— А що я можу зробити? — Лінка м’яла в руках кульку тіста.

— Можеш нічого не робити й весь час страждати, не знаючи, у чому справа. Із того, що ти розповіла, я зрозуміла, що він, швидше за все, нічого тобі не скаже, хіба що ти його якось притиснеш. Отак, як це тісто. Розкачуй…

Лінка взяла пляшку, яка слугувала їм качалкою й тоненько розкачала тісто. Так тонко, що в одному місці воно аж просвічувало, неначе за мить там мало з’явитися Адріанове обличчя, не чуже, як сьогодні, а колишнє, рідне…

— А тепер вирізай оцим, — мама простягла їй скляночку. — З іншого боку, я й сама не знаю, що робила б на твоєму місці. Мабуть, що нічого, — стенула вона плечима. — Але ти завжди була іншою, якоюсь більш…

— Якою?

— Не знаю… Пригадуєш, коли ти була малою й посварилася з подружкою? Такою руденькою дівчинкою…

— Івонкою.

— Так, мабуть, що так. Вона щось там наплела про тебе якійсь іншій дівчинці. Я забрала тебе зі школи, і щойно ти прийшла додому, як негайно зателефонувала до неї й дала їй такого прочухана! Я аж заходилася від сміху та разом з тим страшенно тобою пишалася, бо ти так вміла дати собі раду! А тобі ж було лише вісім!

У замку скреготнув ключ. Поверталися Адам і Кай з ялинкою.

— Не кажи йому нічого, мамо.

Та щойно вгледіла ялинку, як сльози знову повернулися.

— Усе, усе мені про нього нагадує! — знову розридалася Лінка й втекла до своєї кімнати.

Лінка сиділа сердита й набурмосена, думаючи про те, що це найгірший святвечір в її житті. Задзеленчав мобільний, але їй не хотілося ні з ким говорити. Мабуть, це Адріан дзвонить, щоб попросити пробачення, але вона навіть не гляне. Коли телефон озвався втретє, Лінка підняла трубку. Це був зовсім не Адріан, а Лукаш.

— Я вже подумав, чи не потонула ти в борщі! То що там із цією акцією з Миколаєм?

Ой леле! Через усе це вона геть забула, що Лукаш обіцяв переодягнутися Миколаєм і прийти до них! Кай продовжував вірити у святого, і вони робили це задля малого. Сюрприз, справжній Миколай, а не щорічний вдаваний спектакль під назвою: «Він прийшов, але дуже спішив, то й залишив подарунок під дверима».

— Ну, чого ти мовчиш? На коропа перетворилася чи що?

— Пробач. У мене просто виникли несподівані проблеми.

— Щось удома? — тепер Лукашів голос був серйозний, стурбований.

— Ні, не вдома. Перепрошую, я забула про все це, але приємно, що ти пам’ятаєш…

Перевірила, чи двері до кімнати добре зачинені. Іще чого бракувало — щоб Кай усе підслухав.

— То о котрій ти зможеш прийти?

— Хіба я знаю? Може, о сьомій? Ми до столу сідаємо завжди рано, починається все о п’ятій, тобто от-от. Я маю в що переодягнутися, але перед тим винеси згори якусь подушку, бо ніхто не повірить у худого Миколая. Ну, і мішок із подарунками, бо мішка в мене немає.