Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— Ти більш зріла, ніж вони. І маєш такий життєвий досвід, якого не мають вони. Та насправді в душі ви всі однакові. Кожен з вас потребує близькості іншої людини, кожен хоче, щоб його розуміли… Знаєш, деякі вчинки продиктовані страхом. Гадаю, усе виправиться. Саме. А тепер скажу ще про одне, точніше запитаю…

— Слухаю, — Лінка підвела голову.

— Чому ти не фотографуєш?

— Не маю часу… — тихо відповіла Лінка.

— Скільки часу потрібно, щоб зробити фото?

— Потрібно, потрібно… Не в цьому справа. Це не лише секунда, не просто клацання кнопкою… Треба мати час, щоб усе обміркувати, найкраще кілька годин.

— Дивися, — пані Юлія витягла зі свого рюкзака фотоапарат. Перед Лінкою замиготіли фотографії. — Дивися, птахи на дротах… В Ізабелині, там, де я живу. Вони так страшенно галасують на світанку, не дають спати… Дітлахи йдуть до школи, глянь, такі маленькі діти, а які в них здоровенні ранці… ледве маківки видко за ними…

Пані Юлія показала Лінці чи не три десятки фотографій, а потім сказала:

— Усі я зробила сьогодні. Бо мені теж бракує часу. У мене двоє маленьких дітей, і на якийсь час про спокійні дві-три години треба забути. Тому я завжди ношу фотоапарат із собою.

«А може, і мені так зробити? — подумала Лінка. — Чом би й ні?» І відчула вдячність до пані Юлії. А ще — їй стало легше. Набагато легше.

Зустрілися з Каською в «Золотих Терасах». Поверхами проходжувалися численні відвідувачі, від крамниці до крамниці, з новими торбинками, пакунками, коробками. Ескалатори не встигали перевозити ці людські потоки, у кав’ярні ніде було яблуку впасти, а до «Емпіку» саме прийшли школярі на екскурсію.

— Ти це бачила? Хто таке вигадав, щоб ходити на екскурсії до торгового центру?

— Уяви собі, що зараз це крутіше, ніж, приміром, Лазенки. Принаймні для цих дітлахів.

— Ти збираєшся щось купувати?

— Ні. Я вже все давно купила. Не люблю цих передсвяткових натовпів. Нащо ми взагалі сюди прийшли?

— Ходімо звідси, — сказала Лінка.

— Куди ти мене тягнеш?

— Ходи.

Лінка взяла сестру за руку й за мить обидві зникли в новому холі відремонтованого Центрального Вокзалу. Лінка знайшла маленьку кав’ярню, у якій майже нікого не було. Щокілька хвилин із гучномовця долинали оголошення про потяги, що від’їздили в різних напрямках.

— Ото б кудись поїхати, — замріялася Лінка.

— Ми їдемо до Єгипту на зимові канікули.

— Класно тобі. Я нікуди не поїду. Бабки! Не маєш бабла, то й нічого не маєш. Мама люта як оса, здається, їй пообіцяли якесь підвищення зарплатні, а виявилося, що нічого не вийде… А я… Я роблю все, що можу, але на Єгипет ще довго не зароблю. Краще скажи, що мені купити Адріанові.

— Краще зробити йому щось, замість купувати.

— А що в тебе є для Міхала?

— Квитки на концерт іспанської гітари у філармонії в січні. Виконуватимуть «Concierto de Aranjuez». Чула коли-небудь?

— Ні.

— Я теж ні. Якби не Міхал, я б у житті такого не слухала, а воно таке гарне! Концерт для гітари з оркестром, бо композитор написав цей твір для свого друга, гітариста. Уяви собі, він писав його напередодні другої світової війни, у садах палацу в Аранхуес, де із дружиною проводив медовий місяць. Це відчувається!

— Bay! Ото Міхал зрадіє!

— Авжеж! Квитки були недешеві, але я купила їх ще два місяці тому, заощадила гроші ще з канікул. Крім того, це й для мене подарунок, бо квитків же два…

— Класно ти придумала, підете кудись разом. А в мене нічого не вийде, я навіть не знаю, на скільки Адріан приїздить.

— Може, купи щось пов’язане з мистецтвом? Адже він цим цікавиться. Якісь фарби точно можеш йому купити.

— Тітка напевне йому купує, та ще й у Лондоні, нема чого мені видурнятися.

Дівчата допили каву. Тоді посиділи якусь хвилину мовчки. Лінка вирішила дещо запитати, але не знала, як. Їй хотілося знати, чи піде вона ще раз до університету, щоб побачити свого батька. Проте довго не наважувалася. Лише підвівшись і замалим не перекинувши чашки торбиною, запитала:

— Ти ще туди підеш?

— Куди?

— Ну… до університету.

Каська розчесала п’ятірнею волосся й легенько розкуйовдила його, створюючи мальовничий безлад, який однаково збиралася сховати під шапкою.

— Навіщо?

— Ну… побачитися з ним. Познайомитися.

— Сорі, не піду. Може, пізніше. А поки що з мене досить. А ти причепилася й знову розпитуєш. Я вже все обміркувала. У мене є батьки, які дали мені дім, свою любов. Та ще й беруть мене із собою взимку до Єгипту! Ти можеш собі уявити, що відчуває дівчина з дитбудинку, яка раптом поїде до Єгипту? Я просто в шоці. Мабуть, ти ніколи цього не зрозумієш…