Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— А коли ти збираєшся пекти? — запитала мама. Вона стояла біля столу і якось невпевнено складала приправи.

— Та сьогодні. Один торт на благодійний ярмарок, а другий — для класу, на святвечір.

— А купити не можна? — спитала мама з надією в голосі.

— Ні. Усі щось готують.

— То, може, оселедця? Це принаймні я вмію.

Лінка зітхнула.

— Оселедця ще раніше пообіцяв принести Томек. Тому я вибрала торт. Спечу шоколадний брауні.

— Чекай-но, дитино. У нас же нічого немає, треба купити складники, піти до крамниці.

— Немає?

— Ну, ти якась дивна. Ти ж не думаєш, що продукти для твого брауні лежать собі на поличці й чекають на тебе?

Лінка зазирнула до холодильника.

— Масло є, молоко теж, борошно, цукор… яєць замало… і ще потрібні дві плитки чорного шоколаду…

— Масло, моя люба, до хліба. Теж іще! Благодійний ярмарок. На що збирають гроші, може, на нашу квартплату? Мови немає, щоб я викидала гроші на якусь благодійність, коли мені самій немає чим комунальні послуги сплатити! Маячня якась.

Лінка подумала, що не скаже матері, хоча їй і кортіло, що благодійна акція проводиться на користь дітей із сиротинцю, щоб купити їм різдвяні подарунки у вигляді нових штанів (бо ж протираються), засобів гігієни (бо зуживаються) та зошитів (бо списуються). Мати могла би подумати, що Лінка каже їй на зло й справді розлютитися.

— Усе сказала? Тобі конче мене добивати? — неприязно запитала дівчина. — Я справді неймовірно змучилася. Якщо ти така жадібна, що не хочеш дати мені пачки масла, тоді я все куплю за власні гроші, а тобі зась до того!

Схопила куртку в передпокої й грюкнула дверима. Лише на сходах перевела подих. Раз. І вдруге.

— Заспокойся, — тихо мовила до себе. — Просто заспокойся.

Це явно був невдалий день. Поза всяким сумнівом. Такого висновку дійшла Лінка о першій ночі, маскуючи шоколадом підгорілий торт номер два. У духовці була зависока температура й корж, на жаль, присмалився, щойно дівчина спробувала зосередитися над підручником фізики, намагаючись зрозуміти, що таке робота, потужність та енергія. Роботи — аж забагато. Усі потужності, здається, вичерпано. Енергія… і тут до неї долинув запах горілого. Теплова енергія була не на її боці. Лінка подумала, що краще: віддати підгорілий торт на ярмарок, де ніхто не довідається, що це вона спекла, чи принести до класу, де всі знатимуть, що це її витвір. І вирішила принести до класу. «Нехай ці зарозумілі багатенькі діточки, які ніколи рук не закаляли роботою, жеруть підгорілий торт, — мстиво подумала Лінка. Нічого не було помітно, шоколад вдало приховував чорні місця. — От і чудово, нехай вони теж пошиються в дурні, так, як це зробила я, обираючи цей ліцей».

— Ну, то як, дитино, може, таки почитаєш мені щось? — Лінка аж підскочила на стільці. Після останнього випадку з гойдалкою пан Антоній, здавалося, був на неї ображений, але потім усе несподівано змінилося. Дівчині навіть здавалося, що старенький трохи звик до неї. Принаймні іноді про щось із нею балакав. А тепер це прохання.

— Звичайно! Яку книжку почитаємо?

— Точно жодну із цих, — старий кивнув на завалений книжками стіл. — Усі однаково нудні. Почитай мені ту, яку носиш у своїй торбі.

— А звідки ви знаєте, що в мене там?

— Звідки, звідки, — обурився пан Антоній і кахикнув. — Я не нишпорю у твоїй торбині, не хвилюйся. Ти витягала телефон, і обкладинка блиснула. Мабуть, це якась груба книженція, а мені грубі завжди подобалися. Грубі книжки, не жінки, — засміявся він.

— Але це детектив, «Мілленіум». Це така сага… вона у трьох томах, це перший. Власне, я її закінчила. Можу вам позичити.

— Ти що, жартуєш, такої грубої я не здолаю. Хіба що геть осліпну. А якщо читатимеш мені вголос, то це триватиме зо два роки. А може, якщо ти вже закінчила, то розповіси мені про неї?

Лінка не знала, чи вдасться їй переказати Ларссона, проте їй здавалося, що старенькому кортить почути її розповідь. Тож умостилася зручніше й почала. Коли в кімнаті зовсім стемніло, встала, щоб засвітити ще одну лампу.

— Сподіваюся, що це ще не кінець. Ти вже хочеш піти?

— Ні, я розповім до кінця, але це вже і є майже кінець. Уявіть собі лишень цю сцену. Він усе життя думав, що вона померла, а вона стоїть перед ним, така сама, як і раніше. Востаннє він бачив її сімнадцятирічною…

Пан Антоній раптово зблід.

— Що сталося? — занепокоїлася Лінка. — Ви втомилися? Може, вип’єте чаю?

— Ні, ні, усе гаразд. І що?

— І нічого. Це кінець, вони кидаються одне одному в обійми. Ну, і ще є ця лінія із Саландер…