Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

Усе виявилося зовсім не страшно. Спочатку фотографії, хоча це й не була така професійна фотосесія, як її перша минулого року. Фотки зробила, причому звичайним фотоапаратом, та сама пані, яка записувала дані й приймала заповнені формуляри. Позування в купальнику трохи Лінку напружило, проте не настільки, як вона того боялася. Потому коротка розмова. Вік, школа, зацікавлення. Її навіть запитали, як вона вчиться. Цікаво, якщо в когось самі одиниці, то його що, не беруть, бояться, що завалить навчання?

— Тобі зателефонують, якщо буде потреба.

От і все.

Лінка була розчарована, вона думала, що їй відразу запропонують якусь роботу. Доведеться повертатися до цих жахливих флаєрів. Або до друкарні. До речі, обмінявшись мейлами з Адріаном, вона весь час почувалася паскудно. Тоді Лінка написала до нього знову, що їй точно нічого не примарилося, вона справді бачила його маму, проте він заявив, що Лінка помилилася. І після того став писати рідше… Щось зламалося. Дівчина роздумувала, як їй з усім цим бути. Може, піти до Адріанового тата й розповісти йому? Але вона знала, що Адріан їй цього не пробачить. Може, піти й поговорити з його мамою? Ні, бо якщо їй усе це справді приверзлося, вона лише наразиться на посміх. І взагалі — хіба вона має право отак безпардонно втручатися в чуже життя? Що ж, більше вона нічого не може зробити. Про все це Лінка думала, спускаючись сходами. І ще про те, що хоча робота в друкарні її й виснажувала так, що протягом двох днів важко було ворухнути рукою чи ногою, усе-таки в цьому був величезний плюс: вона не працювала сама. Ба більше, принаймні собі вона точно могла зізнатися, що їй дуже подобається проводити час із Лукашем. Прогулянка Саською Кемпою була чудова. Звичайно, Лінка попередила Лукаша, що в неї є хлопець. От тільки — чи справді це так? Останнім часом траплялося, що вранці від Адріана не було навіть коротенького листика. Магічний ритуал вранішніх мейлів більше не діяв, хоч як прикро було в цьому зізнаватися.

— Що в тебе хорошого? — поцікавилася Каська, заливаючи окропом каву просто в чашках.

— Хорошого?

«Про що це вона взагалі? — подумала Лінка. — І чого це Каська така веселенька? Очі блищать, наче у хворої. І відколи це вона п’є таку каву? Ніколи не бачила, щоб Каська заливала каву просто у філіжанці».

— У тебе що, іншої кави немає? — буркнула вона.

— Ні, останнім часом я тільки таку й п’ю. Розумієш, ми з Міхалом вчимося ночами, і така кава найкраще збуджує.

— Збуджує, кажеш? — Лінка глянула на сестру, а в тієї обличчя раптом порожевіло, мов троянда.

— Не чіпляйся до слів.

— Я не чіпляюся. Ти сама зачепилася.

— Ну, гаразд, окей. Так, — і Каська потупилася.

— Що так?

— Ну, розумієш… Так.

— От чорт.

— Не чорт, а навпаки було чудово. Батьки поїхали на дачу щось там поприбирати перед зимою. А ми… Ми вчилися, — Каська раптом рвучко підняла голову, і лампа освітила її обличчя, таке світле, щасливе, усміхнене.

— А ти не боїшся?

— Слухай, — Кася знову опанувала себе, — ми застерігалися трьома способами. По-перше…

— Добре, добре, не хочу цього слухати.

Каська раптом видалася Лінці дорослою, не такою, як вона. Отже, це таки правда, що після першого разу перетворюєшся на жінку…

— А ти з Адріаном ще ні? — тихо запитала Кася.

— Ні, ну що ти.

— А не хочеш?

— Не знаю. Мені завжди здавалося, що це ще зарано. А тепер не знаю, чи взагалі буде така нагода.

— Як це?

І тоді Лінка розповіла сестрі про все, що сталося.

— Словом, Адріан уважає, що я ненормальна, а я починаю замислюватися, чи там у друкарні це не був привид. Крім того, з роботою повна лажа. Якщо мені знову доведеться їхати бозна-куди із цими флаєрами, то мене, мабуть, чорти візьмуть. А в агентстві поки роботи не знайшлося, незважаючи на те, що я витратила тяжко зароблені гроші на ці чудові легінси…

— Знаєш, що? — сказала Каська. — Ти дуже мужня, сестричко. А як потребуватимеш грошей, то скажи. Мені дають кишенькові, причому немалі. Я з тобою поділюся. Бо в тебе з кишеньковими, певне, слабувато.

— Авжеж. Мати тільки ходить і нарікає, мовляв, грошей немає. Сама демонстративно їсть хіба що якусь картоплю чи хліб, бо треба ощадити. Добре, що Адам іноді приходить до нас і часом щось купує. І взагалі все якось по-іншому з ним…

— Гадаєш, що вони…

— Що? У тебе тепер тільки одне на умі.

— Жарти жартами, але повір мені, я різного набачилася. Якщо люди обнімаються, і між ними щось є, це означає, що все буде добре. До речі, ти пам’ятаєш про свою обіцянку? Підеш зі мною завтра?