Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— Черевики за важко зароблені гроші збивати…

— Час, передбачений на навчання, марнувати… А де, власне, ти збираєшся гуляти? Мені треба додому, може, хтось із агенції відповів.

Лукаш простягнув їй мобільний.

— Перевір свою пошту. Якщо хтось написав, то відразу й передзвониш. Ходімо!

— А куди?

— На Саську Кемпу. Колись я там жив, і відтоді в мене слабкість до цього місця. Це недалечко. Доїдемо трамваєм до стадіону, це п’ять хвилин. А тоді пішачка.

Лінка дозволила водити себе неповторними вуличками. Дивилася на порослі диким виноградом будинки й думала, що цей район дуже відрізняється від центру. Тут усе нагадувало невеличке гарненьке містечко. Вони проминали кав’яреньки, кафешки з морозивом, чайні… Де-не-де ще стояли на вулиці столики, жовтень цьогоріч видався теплим. Сіли в одній кав’ярні й Лукаш купив їм морозиво. Під скляною стільницею ховалися мушлі й морські зірки, Лінка водила по них пальцем і роздумувала про те, які в них неймовірні форми.

— У мене справді є хлопець, — сказала вона.

— Та я ж сказав тобі, що все окей. Мені це не заважає.

— Зате мені заважає. Чорт.

— Розслабся. Невже те, що в тебе є хлопець десь за океаном…

— У Лондоні.

— Яка різниця, де він — над священною Темзою, за Ла-Маншем, на острові й таке інше…

— Що «і таке інше»?

— Невже це означає, що ти взагалі не повинна виходити з дому? Ти що, вважаєш, що це побачення?

— Ну, ні, але…

— Чи ти думаєш, що отой твій святий польський емігрант не ходить, приміром, до пабів? А якщо ходить, то невже думаєш, що сам? А якщо й не сам, то як гадаєш, коли якась дівчина сяде біля нього, то він гордовито гляне на неї і скаже: «О ні, моя люба, з тобою я не розмовлятиму, я дав обітницю, жона мене в порту чекає, і цілковита вірність їй у словах, думках і вчинках — то мій священний обов’язок, так би мовити, duty ».

— Ну, ти даєш, — Лінка ледве втрималася, щоб не розреготатися. — Ти неодмінно маєш стати ведучим якого-небудь шоу. О, «Лукас-шоу», наприклад.

— Не смійся, може, колись я й вестиму якесь шоу, я просто народився для світу медій.

— А де власне ти вчишся?

— А ти не сміятимешся?

— Постараюся, хоча це може бути нелегко.

— Я вчуся на садівника. Розумієш, я все життя мріяв ходити з лопатою, у комбінезоні й плекати рослинки. Я вивчаю ландшафтний дизайн.

— Ну, цього б я не вгадала, навіть якби була славетним ясновидцем Яцковським…

— Ясновидець? Може, нехай скаже, хто переможе на «Євро». А про що ми говорили? Ага, рослинки, садочки… Розумієш, ландшафтний дизайн для тих, хто змушений жити в умовах міської цивілізації… Я все дитинство провів на Мазурах. Іноді тут мені доводиться нелегко.

— Я розумію, але здається, це не дуже пасує до твого медійного образу….

— Ой, дорогенька, пасує, та ще й як! Буду, як така собі Найджелла Лоусон, але вона займається кулінарією, готує в студії, і мільйони людей по телеку дивляться, як вона помішує щось на сковорідці. А я так полотиму, що всі тільки й зітхатимуть, мовляв, як прегарно він це робить… А якщо серйозно, то я це обожнюю. Ось, чому я так люблю гуляти Саською Кемпою… Ходімо, покажу тобі один садок.

Вийшли з кафе, залишивши зачаровані під склом мушлі й звернули на вулицю Валечних, а тоді — на Нобеля.

— Глянь, — мовив піднесено Лукаш, — коли йдеш собі цією, приміром, вулицею, то ніколи й не здогадаєшся, що ззаду, за цими будинками, є садочки…

— Ти, певне, жартуєш, — Лінка бачила перед собою рівні ряди будиночків. Не схоже, щоб за ними щось ховалося.

— Ходімо, зайдемо ззаду й побачиш.

Провів її вузенькою стежкою за паркан одного з домів. І справді! З вулиці цього не було видко, проте за будинком виявився чималенький сад! Мабуть, ніхто ним не займався, трава була нескошена, під парканом стриміли якісь бур’яни. Нікого довкола. Посеред саду стояла стара дерев’яна гойдалка, яка скрипіла від повівів вітру.

— Який незвичайний будинок… І ця гойдалка. Тут наче час зупинився.

— Авжеж. Завжди, коли сюди приходжу, відчуваю, що такі будинки мають душу.

— Чуєш… — Лінка на мить замовкла. — Цей будинок стогне…

— Ні, це лише вітер, — посміхнувся Лукаш. — Мабуть, вікна нещільні, і тому він так свище.

— Вітер чи не вітер, але мені аж моторошно зробилося. Наче хтось схлипує. Здається, що в таких старих будинків є власні таємниці, вони все пам’ятають. Певне, їм сумно, коли помирає їхній пожилець і оселяється хтось новий…

— Не перебільшуй. Вони тут і залишаються, усі ці привиди. Мабуть, тут класно на Геловін.