Ґабріель Ґарсіа Маркес - Записник з моїми сумними курвами

Мій прихід в редакцію у робі та неголеним збудив певні сумніви щодо мого психічного стану. Реконструйована будівля — з індивідуальними скляними кабінками та зенітним освітленням — нагадувала пологовий будинок. Неприродна тиха й затишна атмосфера налаштовувала розмовляти пошепки і ходити навшпиньки. У вестибюлі, подібно до покійних віце-королів, висіли олійні портрети трьох довічних директорів та світлини уславлених гостей. У велетенській головній залі домінувало гігантське фото сьогочасної редакції, зняте у день мого дев’яносторіччя. Я не зміг втриматися, щоб мислено не порівняти його з іншим, на якому мені було тридцять років, і ще раз із жахом упевнився, що на фотографіях я постарів дужче та гірше, ніж у дійсності. Секретарка, яка поцілувала мене в день мого народження, спитала, чи я не занедужав. Я з радістю сказав їй правду, аби вона їй не повірила: «Так, занедужав на любов». «Шкода, що не до мене», — мовила вона. Я відповів їй компліментом: «Не будьте такі певні».

Редактор кримінальної хроніки вибіг зі своєї кабінки, горлаючи, що в міській анатомічці лежать трупи двох дівчат, особи яких не встановлено. Я перелякано спитав: «Якого віку?» «Молоді, — відповів він. — Це можуть бути біженки із внутрішніх районів країни, переслідувані аж сюди каламутниками режиму». Я з полегкістю зітхнув. «Лихо безмовно розповзається, неначе крапля крові», — мовив. Редактор кримінальної хроніки вже здалеку гукнув:

— Не крові, маестро, а лайна.

Щось гірше лучилося мені кілька днів по тому, коли якась прудка дівчина з таким же кошиком, як той, в якому я приніс кота, пробігла, наче мороз по шкірі, перед книгарнею «Мундо». Я кинувся слідом, проштовхуючись крізь юрбу у гаморі полудня. Напрочуд вродлива, сягнистим кроком вона легко прокладала собі дорогу в людському тлумі, аж я заледве її настиг. Урешті обігнав і глянув їй у лице. Вона відтрутила мене рукою, не спиняючись і навіть не вибачившись. Не була тією, що я думав, але її погорда вразила мене так, наче була вона нею. Стало мені тоді ясно, що ані я не здатен упізнати Дельгадіну пробуджену та вбрану, ані вона не може знати, хто я, бо ж ніколи мене не бачила. У приступі шаленства впродовж трьох днів я виплів дванадцять пар голубих і рожевих черевичків для новонароджених, намагаючися витримати характер — не слухати, не співати і не згадувати пісень, які нагадували мені про неї.

Правду мовити, я не міг укоськати свою душу, і через оте моє безсилля перед коханням зачало приходити до мене усвідомлення старості. Ще драматичніший доказ цього дістав я тоді, коли рейсовий автобус в самісінькому центрі міста збив велосипедистку. Її щойно забрала швидка, і величина трагедії сприймалася через потрощений ущент велосипед у калюжі свіжої крові. Але потрясли мене не так обламки велосипеда, скільки його марка, модель і колір. Це не міг бути інший, ніж той, що його я сам подарував Дельгадіні.

Очевидці сходилися в тому, що збита велосипедистка була дуже молода, висока й худа і мала коротке кучеряве волосся. Ошелешений, я схопив перше, яке проїздило мимо, таксі і наказав відвезти мене до благодійного шпиталю — старезного будинку з вохристими стінами, що скидався на угрузлу в пісок в’язницю. Мені знадобилося півгодини на те, щоб переступити його поріг, а потім ще півгодини, аби залишити патіо, залите пахощами фруктових дерев, де якась скорботна жінка переступила мені дорогу, глянула у вічі й крикнула:

— Я та, яку ти не шукаєш.

Лишень тоді я згадав, що саме тут живуть на волі тихі пацієнти з міської божевільні. Мені довелося пред’явити дирекції посвідчення журналіста, аби санітар відпровадив мене у відділення невідкладної допомоги. В медичній картці я прочитав наступне: Росальба Ріос, шістнадцять років, без визначених занять; діагноз: струс мозку; прогноз на одужання: стриманий. Я запитав у завідувача відділення, чи можу я її побачити, сподіваючись в душі, що мені відмовлять, але мене з радістю провели в палату — може, я захочу написати про занедбаний стан лікарні.

Ми пройшли через залу, пересичену різким запахом карболки і переповнену хворими на ліжках. В її глибині, відгороджена від усіх, на металевих ношах лежала та, котру ми шукали. Голова її була замотана бинтами, обличчя опухле й синє — нічого не розбереш, але мені вистачило тільки побачити її стопи, аби зрозуміти, що то не вона. Доперва тоді зринуло в моїй голові запитання: «А що б я робив, якби то була вона?»