Ґабріель Ґарсіа Маркес - Записник з моїми сумними курвами

Зворохоблений, звернувсь я до редактора кримінальної хроніки, типового репортера двадцятих років із зеленим целулоїдним дашком над очима і нарукавниках, який хизувався тим, що випереджав події. Однак йому були відомі лише незв’язані уривки злочину, і я доповнив їх, скільки дозволяла мені розсудливість. Отак у чотири руки написали ми на п’яти чвертках паперу повідомлення на вісім колонок для першої шпальти, приписавши його відвічному привиду цілком достовірних джерел. Але Проява дев’ятої години , себто цензор, твердою рукою накинув офіційну версію, що то був напад розбійників із битого шляху. Із чистим сумлінням супив я досадливо брови під час цього найцинічнішого і найвелелюднішого похорону століття.

Того ж вечора, вернувшись додому, подзвонив я до Рози Кабаркас, аби з’ясувати, що сталося з Дельгадіною, але її телефон чотири дні не відповідав. На п’ятий, зціпивши зуби, я подався до її дому. Двері були опечатані, але не поліцією, а санітарною службою. Ніхто з сусідів нічого не повідав. Не маючи від Дельгадіни ні слуху, ні вістки, я вдарився, висолопивши язика, в запеклий й подекуди безглуздий пошук. Цілими днями споглядав за молодими велосипедистками із лавок у курному парку, де дітваки, бавлячись, залазили на облуплений пам’ятник Сімонові Болівару. Вони проносились мимо, тиснучи на педалі, немов олениці — вродливі, досяжні, готові бути зловлені у грі в піжмурки. Утративши всяку надію, я прихистивсь у марноті мелодії болеро. Неначе пив затруєне зілля: у кожному слові була вона. Для писання я завше потребував тиші, бо мій розум більше зважав на музику, аніж на письмо. На цей раз було навпаки: я міг писати лише в затінку болеро. Мелодія заполонила усе моє буття. Дописи, які я написав у ті два тижні, були закодованими взірцями любовних листів. Головний редактор, роздратований лавиною відповідей, попросив мене приглушити любов, поки ми міркували, як розрадити стількох закоханих читачів.

Сум’яття зруйнувало строгий розпорядок моїх днів. Прокидавсь я о п’ятій, але лишався в сутемряві кімнати, уявляючи собі, як Дельгадіна в її ірреальному житті будить своїх братів-сестер, збирає їх до школи, дає їм сніданок, якщо він є, та їде на велосипеді через ціле місто відбувати своє покарання із пришивання ґудзиків. Я зачудовано питав себе: «Про що думає жінка, пришиваючи ґудзики? Чи думала вона про мене? Чи розшукувала Розу Кабаркас, аби стрітися зі мною?» Майже тиждень не скидав я із себе робу механіка ні вдень, ні вночі, не мився, не голився, не чистив зуби, тому що кохання занадто пізно навчило мене, що людина чепуриться, вбирається і парфумиться для когось, а я ніколи не мав для кого. Даміана подумала, що я занедужав, коли уздріла мене нагого в гамаку о десятій ранку. Я побачив її затуманеними від жаги очима і запросив повалятися разом голяка. Вона зневажливо мовила:

— Чи ви вже подумали, що робитимете, коли я згоджусь?

Отак я довідавсь, наскільки мене розбестило страждання. Я не впізнавав самого себе в моїх юнацьких муках. Більше не виходив з дому, аби не відлучатись від телефону. Писав, не відключаючи його, і при першому ж дзеленьканні хапав слухавку, гадаючи, що то може бути Роза Кабаркас. Раз у раз кидав те, що робив, аби подзвонити їй, і так цілими днями, доки не зрозумів, що то є бездушний апарат.

Повернувшись одного дощового пообіддя додому, я побачив на кам’яних сходах ґанку скрученого калачиком кота. Він був брудний, змордований і до жалю покірний. З інструкції я зрозумів, що він хворий, і став виконувати її приписи, аби його відживити. Зненацька, коли я подрімував під час сієсти, мене розбуркала думка, що кіт може привести мене туди, де живе Дельгадіна. Я відніс його у господарській сумці до крамниці Рози Кабаркас, яка й далі стояла опечатана і без ознак життя, але він з таким завзяттям вовтузився в сумці, що зумів вислизнути, перестрибнув загорожу саду і згубився між дерев. Я постукав у браму, і вояцький голос, не відчиняючи, гаркнув: «Стій, хто іде?» «Мирний чоловік, — відказав я загонисто. — Мені потрібна господиня». «Нема тут господині», — сказав голос. «Принаймні відчиніть мені, аби я міг забрати кота». «Нема тут кота». Я запитав: «А ви хто?»

— Ніхто, — відрубав голос.

Я завжди вважав, що вислів «конати з любові» є нічим більшим як поетичною вільністю. Того вечора, знову повернувшися додому без неї і без кота, я допевнився, що не лише можна конати, а що я сам, старий і самотній, конаю з любові. Проте я осягнув також, що й протилежна істина є дійсною: насолоду від моїх душевних мук я не проміняв би ні на що у світі. Я витратив п’ятнадцять років, намагаючись перекласти «Пісні» Леопарді [16] Джакомо Леопарді (1798–1837) — італійський поет; найвидатніший італійський лірик XIX ст. , і тільки у той вечір зрозумів їх до кінця: «О, горе мені! Якщо це любов, яка ж то пекельная мука».