Ґабріель Ґарсіа Маркес - Записник з моїми сумними курвами

Я почувався настільки щасливим, що цілував її в повіки, вельми ніжно, і однієї ночі наче світло блиснуло в небі: вона вперше всміхнулась. Потім без будь-якої причини перекинулась на інший бік, повернувшись до мене спиною, і проказала невдоволено: «Це Ізабель довела до сліз равликів». У захваті від ілюзії діалогу я спитав їй у тон: «А чиї вони були?» Вона не відповіла. Її голос мав плебейську познаку, немовби належав не їй, а комусь сторонньому всередині неї. Усяка тінь сумніву щезла тоді з моєї душі: я волів її сплячу.

Єдиною моєю проблемою був кіт. Він нічого не їв, усього цурався, два дні просидів у своєму куті, не підводячи голови, і накинувся на мене з пазурями, мов поранений звір, коли я схотів посадити його у плетений кошик, аби Даміана віднесла його до ветеринара. Їй насилу вдалося його приборкати і запхати в мішок, де він несамовито борсався. За якийсь час вона подзвонила мені з розплідника і сказала, що іншої ради, аніж умертвити кота, немає і потрібне моє розпорядження. «Чому?» «Бо він уже дуже старий», — мовила Даміана. Я розлючено подумав, що мене також можуть засмажити живцем у печі для котів. Відчував себе беззахисним між двох вогнів: полюбити кота я не зумів, але й звеліти, аби його вбили лишень через те, що він старий, мені не ставало духу. Де про це говорилося в інструкції?

Цей інцидент настільки потряс мене, що я написав для неділі допис під запозиченим у Неруди заголовком «Чи є кіт крихітним салонним тигром?» Ця замітка поклала початок новій кампанії, яка знову розділила читачів, — на прихильників та противників котів. Через п’ять днів переважила теза, що умертвіння кота може бути дозволене з міркувань санітарії, але не тому, що він старий.

Після материної смерти страх, що хтось мене торкнеться, поки я спатиму, рішав мене сну. Однієї ночі я почув небіжчицю, але її голос повернув мені спокій: «Figlio mio poveretto» [15] Бідолашний мій сину (італ.). . Я знову спізнав таке якось удосвіта в кімнаті Дельгадіни і радісно зірвався, бо подумав, що вона мене торкнулась. Але ні, то була Роза Кабаркас. «Вберися і ходи зі мною, — мовила вона з темряви, — у мене серйозна проблема».

Так воно й було, навіть серйозніша, ніж я міг помислити. Одного з солідних клієнтів закладу закололи кинджалом у першій кімнаті павільйону. Вбивця втік. Величезний труп, голий, але узутий в черевики, лежав блідий, як варена курка, на просякнутій кров’ю постелі. Я відразу його упізнав: то був Х.М.Б., поважний банкір, відомий своєю імпозантністю, привабністю та елегантністю, а понад усе — своїм незаплямованим родинним вогнищем. На шиї в нього були два фіолетові синці у формі губ, а в череві вирва, яка не переставала кривавити. Він був ще теплий. Більше, ніж рани, мене вразило те, що він мав презерватив і, схоже, не ужитий на змиршавілім від смерті пенісі.

Роза Кабаркас не знала, з ким він приходив, бо в нього також був привілей заходити через хвіртку в саду. Не виключалася підозра, що парувався він з якимсь чоловіком. Єдине, що господиня хотіла від мене, аби я допоміг їй одягнути труп. При тім була настільки безпечна, що мене розтривожила думка, чи не є смерть для неї чимось буденним. «Нема нічого важчого, аніж удягати мертвяка», — проказав я. «Я наробилась цього удосталь, — озвалась вона. — Це легко, коли мені його хтось тримає». Я зауважив: «Ти уявляєш собі, хто прийме на віру поштриканий ножем труп в неушкодженому костюмі англійського джентльмена?»

Я тремтів за Дельгадіну. «Найкраще буде, коли її виведеш ти», — сказала мені Роза Кабаркас. «Спочатку мертвяк», — мовив я, ковтаючи холодну слину. Вона це помітила і не змогла приховати зневаги. «Ти весь дрижиш!» «За неї, — відказав я, хоча була то правда лиш наполовину. — Попередь її, нехай іде геть, поки ще ніхто не прийшов». «Гаразд, — мовила вона, — хоча тобі як журналістові нічого не буде». «Тобі також, — сказав я не без жовчі. — Ти єдиний ліберал, що урядує в нашій управі».

Місто, яке було предметом заздрощів за його мирну натуру і природжену безпечність, щороку переживало, коли відбувалося скандальне і жаске вбивство. Оте забиття не було таким. Офіційне повідомлення — під витіюватими заголовками і скупе в деталях — вістило, що на молодого банкіра з незрозумілих мотивів напали на прадомарському шосе і завдали йому смертельних ножових поранень. Ворогів у нього не було. Урядовий бюлетень як на ймовірних убивць указував на біженців із внутрішніх районів країни, які спричинили хвилю кримінальної злочинності, не властивої духу місцевої громади. У перші години було затримано понад п’ятдесят осіб.