Ґабріель Ґарсіа Маркес - Записник з моїми сумними курвами

Я не відав ні хвильки спокою, шматок не ліз мені в горло і я так схуд, що штани на мені вже не тримались. У мене постійно ломило кості, безпричинно змінювався настрій, усі ночі я проводив у стані якогось запаморочення, через яке не міг ні читати, ні слухати музику, натомість удень клював носом у млявій дрімоті, яку назвати сном було годі.

Полегкість впала мені просто з неба. У битком набитому автобусі моя сусідка по сидінню (я й не помітив, коли вона з’явилась) прошепотіла мені на вухо: «Ти ще перчиш?» Це була Касільда Армента, моя давня любов за п’ятак, яка терпіла мене в якості постійного клієнта ще відтоді, як була гонористим дівчиськом. Відставлена від ремесла, напівхвора і без гроша за душею, вона вийшла заміж за городника китайця, який дав їй своє ім’я, підтримку й, мабуть, дрібку любові. У сімдесят три роки вона важила стільки ж, як завше, усе ще була гарна та крута на вдачу і зберегла неторканою професійну невимушеність.

Касільда відвела мене до себе, в китайську господу на узгір’ї обіч дороги, яка веде до моря. Ми посідали у шезлонги на тінистій терасі — помежи папороті й зелення астромелій і звисаючих з піддашшя кліток з птахами. Біля підніжжя пагорбу виднілися китайці в конічних капелюхах, які садили овочі під палючим сонцем, і простягалася сіра широчінь Попелястого гирла з двома камінними водорізами, які спрямовують течію річки у море на кілька ліг. Розмовляючи, ми побачили, як в устя увійшов білий океанський лайнер, і стежили за ним примовклі, доки почули його тужливе ревіння бугая в річковому порту. Касільда зітхнула: «Ти постеріг? Це вперше за більш ніж півстоліття я приймаю тебе не в ліжку». «Ми вже інші», — відказав я. Вона, не слухаючи мене, повела далі: «Кожного разу, коли про тебе говорять по радіо, коли вихваляють за любов, якої ти сподобився від людей, і називають тебе маестро кохання, я думаю про те, що ніхто не пізнав твоїх достоїнств і дивацтв краще, ніж я. Серйозно, хто б іще зміг тебе витримати?»

Я більше не стримувався. Вона це відчула, побачила мої очі, зволожені слізьми, й, мабуть, тільки тоді відкрила для себе, що я вже не той, що був. Її погляд я витримав з мужністю, на яку ніколи не відчував себе здатним: «Річ у тім, що я роблюся старий». «Ми вже старі, — зітхнула вона. — Просто людина не відчуває цього зсередини, але іззовні це бачать усі».

Неможливо було не розкрити перед нею душу, отож я виповів їй усю історію, яка пекла мене зсередини — від першого дзвінка до Рози Кабаркас у переддень моїх дев’яностих уродин аж до тієї трагічної ночі, коли я учинив у кімнаті розгром і більше не вернувся. Вона вислухала мій крик душі, неквапно його обміркувала і врешті усміхнулася.

— Роби що хочеш, але ту крихітку не втрачай. Нема нічого гіршого, аніж умирати самотою.

В мініатюрному поїзді, що тягся поволеньки, наче коник, ми поїхали в порт Колумбія. Обідали навпроти потлілої дерев’яної пристані, через яку до країни колись заходив увесь світ, поки не розчистили дно Попелястого гирла. Ми сіли під пальмовим накриттям, де величні чорні матрони подавали смаженого морського ляща, рис з кокосом і скибки зелених бананів. Опісля подрімали в густому напівсні, а далі знову балакали, доки величезне розжарене сонце не втопилося в морі. Дійсність видавалась мені фантастичною. «Дивися, куди нас заніс наш медовий місяць», — пожартувала Касільда. Але далі перейшла на серйозний тон: «Нині дивлюся назад, бачу валку з тисяч чоловіків, які перейшли через мою постіль, і віддала би душу, аби лишитися бодай з найгіршим з них. Дякувати Богу, я вчасно зустріла свого китайця. Це однаково, що бути одруженою з хлопчиком-мізинчиком, зате він тільки мій».

Глянула мені у вічі, зважила мою реакцію на щойно нею сказане і промовила: «Отож прямо зараз йди шукай ту бідну крихітку, навіть якщо ревнощі говорять тобі правду. Будь-що-будь, але нехай твоє у тебе не відбере ніхто. І без жодного дідівського романтизму. Розбуди її, встроми по далі нікуди того прутня, мов у жеребця, яким нагородив тебе дідько за твою легкодухість та скнарість». «Серйозно, — докінчила вона щиро, — не вмирай, не скуштувавши насолоди перчити когось з любов’ю».

Серце у мене тіпалось, коли назавтра набирав я номер телефону. Скільки через напругу нової зустрічі з Дельгадіною, стільки ж через непевність, як мені відповість Роза Кабаркас. Ми мали серйозну суперечку через свавілля, з яким вона оцінила розруху, вчинену мною в кімнаті. Мені довелося продати одну з найулюбленіших картин моєї матері, вартість якої обчислювалась цілим статком, але в потрібний момент я не виручив навіть десятої частини того, на що сподівався. Я доповнив суму решткою моїх заощаджень і відніс її Розі Кабаркас з категоричною заявою: «Або береш, або ні». То був учинок самогубця, бо, продавши хоча б один з моїх секретів, вона могла занапастити моє добре ім’я. Проте Роза не кородилась, тільки залишила собі картини, які взяла в заставу в ніч колотнечі. За один хід я програв абсолютно все: лишився без Дельгадіни, без Рози Кабаркас і без останніх заощаджень. Однак я почув один гудок, другий, третій і нарешті вона: «Слухаю?» Я не спромігся на слово. Повісив слухавку. Витягся у гамаку, намагаючись заспокоїти себе аскетичною лірикою Саті [20] Ерік Саті (1866–1925) — французький композитор та письменник, засновник так званої Арійської школи, яка об’єднувала визначних паризьких композиторів, художників та поетів. , і спітнів так, що полотнище промокло наскрізь. Лише наступного дня зібравсь я з духом, аби подзвонити.