Ирена Карпа - Добло і зло

Ми сидимо на Дарт Вейдері і розплітаємо вирваними зі старої щітки голочками червоні косички Медведю. Я намотую «матеріал» на чорну пластмасову трубу, що стирчить зі стіни. Все стає схоже на чорно-червону зебру, Лишається купа волосся.

— Давай абматай ім батарею. Будєт валасатая батарея. Смерть Алігарха. — Це вона про яскраво виражений орально-анальний дисбаланс в характері нашого грошово-знакового друга. Акуратіст, педант, копійка рубель береже.

— Ги-ги. Ги.

— Інтересна, — каже Медвідь, — от він думає, что ему удастся тєбя ахмуріть, он захочіт тєбя пєрєваспітать?

— Думаю, да.

— То єсть, тебе прідьотся преєкратіть варавать? Нє-е…

— Нє… — погоджуюсь я.

Ми розглядаємо лінолеум у себе в кухні. Він зроблений під паркет, і кухня — це єдине місце, де цей паркет не поморщився, як цицьки аріни-радіонавни.

— Ех, жалко людей, що вибирали такий лінолеум, — каже Медвідь. — Напевно, мріяли стати багатими.

— Лінолеум, якщо його добре натягнути, стає подібним на ламінат, — авторитетно кажу я.

— Різниці не бачу. — ще авторитетніше ставить крапку Медвідь.

— А хороший ламінат подібний на паркет, — проваджу я, і ми одночасно розуміємо, яка це все суцільна лажа.

Паркет дорівнює лінолеуму.

Медвідь, попиваючи чай зі шматками фейхоа і цедринками:

— Блядь, поймала лімончік. Патом пасматрєла на тєбя, атвлєклась і виплюнула. Тєпєрь єво апять лавіть.

Зловила, полегшено зітхнула, відкинулася на спинку Дарт Вейдера і похвалила себе: «Хух. Лідєр».

— Ну, і як це сталося? — цікавлюся я.

— Алігарх, кроме всєх етіх фруктав і карзін, дал нам єщьо і дєнєг, — твердо мріє Ведмідь.

— Та нє, так не буває.

— Та ясно, шо не буває.

— Тоді Вася повернулася і привезла нам многа дєнєг. — Пропоную я.

— Нє нада. Бо вона так вийде заміж і я цього не переживу. Давай Вася вернулася і робила Грізліка щасливим з кожним днем все більше і більше — шість годин, вісім…

Якийсь час ми мовчимо, а потім Медвідь каже:

— Я Лев Палікарпавіч.

Отак ми й розбагатіли. А Вася приїхала. Правда, не в середу, а в четвер.

Вася була принцесою. З нарощеними нігтями, великими цицьками і купою косичок. Не червоних, як у Медведя, а чорних, типу під натуральні. Я Васю дуже любила, бо Вася мене не напрягала і давала носити свої бірюльки. В мене таких блискучих ніколи не було. Бо ніколи не було під рукою справжніх ТЬОЛОК. Вася як символ. Вася як безплатна радість. Вася як пристрасть Ведмедя. Вася як об'єкт антропологічного дослідження. Вася як окраса нашого дому, куди ми заманили її байками про депутатські машини і зірковими перспективами. Вася як цілодобовий користувач ЖЖ і аськи. Вася як пересувна вечірка. Вася як безплатний алкоголь.

Колись її екс — Рєдісов, дав їй почитати мою книжку, і тоді Вася взяла і пішла від нього до Ведмедя. Не знаю, в чому тут зв'язок, але Рєдісов коли-небудь мене приб’є сухим батоном без висівок.

Ахілесовою п’ятою Медведя були гумові качечки. Цей невроз проявився не в ранньому дитинстві, а в цілком зрілому віці тварини, у 24 роки. У нас була кімната Рєзінавай Утачькі — в цю кімнату всі боялися ходити, а найбільше Михайлина. Навіть вікно вона там мила, намагаючись не кинути погляд на зловісне жовто-рожеве каченя, бозна-для чого запхане за трубу батареї під самою стелею. В кишки і дроти, що колись вели до люстри, попередні орендарі квартири (мормони, чи що) понапихали навіщось штучних ялинових гілок. Напевно, святкували свої екстатичні сектантські свята. Новий рік, наприклад.

Але самих сектантів ми не боялися — Ведмідь тільки пообривав зі шпалерів наклейки з розтиражованим Джізасом, а я навіть наказала не чіпати одну на дверях. Там теж був Джізас і досить влучні слова для тих, хто підсцикає виходити надвір, у гидке вороже місто: «Бо якщо Господь із тобою, кого ти убоїшся?» За точність цитати не відповідаю. А от Ведмідь взагалі за себе не відповідав, коли його відправляли мити підлогу в кімнату Рєзінавай Утачькі, що її ми ніяк не наважувалися вийняти з-під стелі.

— А ще ти боїшся вантузів, — припускала я, — бо вони нагадують тобі про гумових качечок.

— Всьо-та ви знаєте, доктар…

Так там Качечка й висіла, поки не приїхала Вася, котрій начхати було на наші забобони.

— Я знаю, як ми це зробимо! Є один спосіб… — примружилась вона.